Національний музей Голодомору-геноциду зібрав свідчення очевидців тих страшних подій. Деякими з них
ділимося з вами. Пережите українським народом у 1930-х не може бути забутим.
“НЕ ВИХОДЬ З ДОМУ, БО ТЕБЕ З’ЇДЯТЬ”
Микола Онищенко народився у 1925 році в селі Нововасилівськ (нині Роза) Бердянського району Запорізької області. “У мого діда було три сини. Вони працювали на дідовій землі. Двір був повен всякої живності: індюки, яких я боявся, і гуси, і кури, і вівці, і коні... Що там тільки не було! — розповідав чоловік. — А потім, коли мені було сім, жах охопив село. У мого діда відібрали все — сад, коней, курей, овець, землю. Мати сказала, що в людей також відбирають хліб. Коли я запитав у матері, хто цим займається, вона сказала: “Покидьки”. Це були комітети бідноти — ті, хто сам не вмів хазяйнувати, не мав землі, батраки, байстрюки”.
Батько пана Миколи під час Голодомору працював у Бердянському порту вантажником. Там робітникам видавали пайки.
“Тато приносив тюльку. Вона була не ціла, а якась пожмакана. Мати її з чимось змішувала і пекла оладки. Вона якось робила такі тверді галети, мішала висівки з половою і ще з чимось. Вони тоді були такі смачні й солодкі!
Вже після Голодомору, коли я був старшокласником, попросив у матері, щоб вона спекла ще таких галет. “Та ти їх не їстимеш”, — казала вона. А я наполягав, що буду. І мама таки спекла. Пам’ятаю, тільки надкусив і одразу ж викинув — це неможливо було їсти...”
Чоловік пригадував, як мама у роки голоду застерігала його: “Не виходь з дому, бо з’їдять”, адже у ті часи селом ширились чутки, що люди з голоду їдять одне одного.
“Також люди їли все шкіряне: свої кожухи, черевики, чоботи, віжки для коней”, — описує ті часи пан Микола. За його словами, голод стало легше переживати тільки навесні, коли з’явилася лобода, молода кора і бруньки на деревах.
“Я пам’ятаю село і наших людей ще до колективізації. На роботу йшли — співали. Моя мати співала, що би не робила. Після Голодомору люди стали іншими, і Україна стала іншою. Люди вже перестали так співати”.
“СИДІЛИ, ТРЕМТІЛИ, ЧЕКАЛИ СВОЄЇ КОНЧИНИ”
Олександра Коломоєць під час Голодомору 1932 — 1933 років проживала у селі Васильківка Васильківського району Дніпропетровської області. У сім’ї Коломойців були батько й четверо синів. Мали великий будинок з багатьма кімнатами і з широкою відкритою верандою. Ще більша була майстерня з кузнею, адже в родині були і ковалі, і слюсарі, і механізатори. “Не вірилося, що отак просто прийдуть комісія від влади та ще декілька ледацюг і п’яниць від громади та й заберуть усе те, що заробили чесним трудом. А вони прийшли!” — згадувала Олександра Іванівна.
У той час жінці було 20 років. Вона добре запам’ятала, як розтягали все майно з хати й грабували майстерню.
“Як зараз бачу. Винесли мої посагові пухові подушки, обережно поклали на віз, накрили найкращою моєю гаптованою ковдрою і повезли високому районному начальнику. Нас із дому вигнали. Де дітися? Гірко, як голодний, але набагато тяжче, як ніде прихилити голову. Це така тяжкість, неприкаянність і відчайдушшя!” — ділилася жінка.
За словами Олександри Іванівни, ніхто їх не впускав до себе не те що пожити, а й хоча би погрітися, бо ті, хто б дав притулок, вважалися би підкуркульниками і ризикували також залишитися без даху над головою.
“На околиці Васильківки біля кладовища та глинища здавна ютилася біднота. Та в час Голодомору там було пусто — всі вмерли. На їхнє місце потай пробиралися “куркулі” — сиділи, тремтіли, чекали своєї кончини. Тут ютився і помер Жорж Малютин. Пацюки обгризли його тіло. Його впізнали по залишках одягу, — пригадувала Олександра Коломоєць. — Люди добрі! Скажіть, у чому наша вина, чим винні мільйони селян перед Батьківщиною і Богом, що терпіли такі муки і полягли в чорному Голодоморі?!”
“ПЛАЧУ Я, ЩО ВИ, ДІТКИ, ГОЛОДНІ”
“Мені тоді було сім років, і я пам’ятаю, як не було чого їсти, — пригадувала Євдокія Любченко, яка під час Голодомору 1932 — 1933 років проживала в селі Миколаївка Сталіндорського (нині Софійського) району Дніпропетровської області. — У мене були дві сестри — Надя і Галя. З ними ми їли цвіт акації і траву гірчак. Сиділи біля річки, ловили і їли черепашок та жабок. Одного разу наша мама сидить і плаче. А ми питаємо: “Мамо, чого ти плачеш?” Вона відповіла: “Плачу я, що ви, дітки, голодні”. Було в неї гороху трохи й вона розділила нам по 10 горошин, тим ми і поїли”.
Ми їли цвіт акації і траву гірчак. Сиділи біля річки, ловили і їли черепашок та жабок.
Євдокія Павлівна казала, що від голодної смерті її з сестрами рятував батько. Він ходив кудись на заробітки, щоб принести дітям хоч декілька крихт. Так і вижили.
“ОДИН ПОРЯТУНОК — МИШІ!”
“Це був важкий час в історії людства. Їсти не було чого, — згадував Петро Олизько, який під час Голодомору 1932 — 1933 років проживав у селі Миколаївка Сталіндорського (нині Софійського) району Дніпропетровської області. — Коли мені було 12 років, мене маленького засудили до п’яти років тяжких робіт за те, що зрізав колоски. Мама пухла разом із сестрою і померла у мене на очах. Один порятунок — миші! Миші рятували людей від опухлості, бо наносили в нірки запасів, землею обгортали їх і робили круглі купки. А ми взимку розчавлювали їх і забирали ці запаси, потім м’яли і зі зерна варили кашу”.
Чоловік згадував, що тоді люди їли коней, ворон, ховрахів, а якщо смалили їжаків, то з них набиралася склянка жиру. “Їли конопляну макуху, після якої так скручувало, що не розправишся, — розповідав Петро Семенович. — Мама не їла, а все віддавала нам, а потім сама опухла і з ніг виступила вода...”
Петро Олизько підсумовує: “Ось такий тяжкий час життя був... Багато людей помирало, пухло. Невинних судили, відправляли на заслання, на каторжну роботу. Нехай це більше ніколи не повторюється!”
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також про те, що і навіщо вигадує Росія про пережите нами у 1930-ті
