Нещодавно український документальний фільм “20 днів у Маріуполі” здобув премію “Оскар”. Та мало хто знає, що ще у 1949 році уродженка Харкова Варвара Каринська також була удостоєна цієї найпрестижнішої нагороди у кінематографі. Що ж про неї відомо?
“Варвара Каринська народилася у 1886 році в родині заможного купця Андрія Жмудського. Вона була третьою з 10 дітей і старшою з-поміж доньок, — розповідає Микола Шемет, дослідник її життя та керівник “Музею видатних харків’ян імені Клавдії Шульженко”. — Батько Варвари був дуже відомий у Харкові. Заробляв він мануфактурною торгівлею, зокрема був співзасновником товариства “Соколов і Жмудський”. Чотири рази його обирали гласним (депутатом) міської думи. Купець мав славу щедрого мецената. Згодом Варвара стала членкинею ревізійної комісії товариства, а пізніше обіймала посаду секретарки організації, яка допомагала бідним студентам. Також дівчина була вільною слухачкою юридичного факультету Харківського університету, але юристкою так і не стала”. У 20 років Варвара вийшла заміж за спадкоємця заможних харківських купців Олександра Мойсеєнка.
“Через кілька років після весілля чоловік помер від тифу. Варвара на той час була вагітною і невдовзі народила доньку. Пізніше жінка стала опікункою й свого маленького племінника, бо її брат розлучився з дружиною, — веде далі Микола Шемет. — Згодом Варвара одружилася вдруге — з відомим адвокатом Миколою Каринським”.
У 1915 році подружжя переїхало до Москви, де Варвара придбала квартиру на Тверському бульварі. Тут майбутня дизайнерка врешті знайшла час на мистецтво — стала господинею художнього ательє, організувала дві декоративно-індустріальні виставки, брала уроки в художників. Тим часом її чоловік обіймав посаду головного прокурора Петроградської судової палати.
Після революції 1917 року родина Жмудських втратила весь капітал, батько і чоловік Варвари Андріївни вимушено емігрували.
“Варвара якийсь час жила з рідними в Криму, але згодом один із братів допоміг їй перебратися до Москви. Там вона повернула собі одну з кімнат колишньої квартири, де знайшла заховані гроші й діаманти. Так їй вдалося знову відкрити салон, модельне ательє та школу вишивання. Втім після того, як радянська влада націоналізувала школу, Варвара виїхала до Європи, — каже дослідник. — У Франції вона познайомилася з відомим хореографом Джорджем Баланчином. У 1932 році Варвара створила костюми відразу для трьох його постановок. Пізніше відкрила своє ательє в Лондоні”.
Варвара Каринська працювала в Європі до Другої світової війни, а потім виїхала до Нью-Йорку, де невдовзі стала головною художницею балетної трупи New York City Ballet.
“Варвара Андріївна розробила костюми до щонайменше 200 балетів! Крім того, працювала над костюмами для театрів, опер, оперет, а також для різноманітних шоу, зокрема льодових. Загалом на її рахунку близько дев’яти тисяч костюмів, — зауважує Микола Шемет. — Дизайнерка не просто шила гарні костюми, вона майстерно добирала матеріали, знаючи, яка тканина працює на світлі, на розтягненні. У неї був гарний смак і відчуття краси. Навіть костюми для стриптизерок вона перетворила на високу моду! Водночас Варвара Андріївна була дуже педантична — доки не зробить так, як хоче, костюм не віддавала. Часто спізнювалася, порушуючи всі графіки, тож іноді балеринам доводилося танцювати в костюмах зі шпильками...
Також Каринська здійснила переворот у балетній моді, удосконаливши балетну пачку — зробила її не лише красивою, а й зручною. Одна з балерин сказала, що, одягнувши її костюм, відчула себе рибкою, яка пірнає у хвилях”.
Дизайнерка працювала і з найвідомішими акторами кіно того часу. Зокрема, одягала Інгрід Бергман, Марлен Дітріх, Вів’єн Лі. Її нерідко називали “Шекспіром костюму”. Та найбільшу славу Каринській принесла робота над фільмом “Жанна д’Арк”.
“Варвара Андріївна дуже ретельно працювала над костюмами до цього фільму. Вивчила історію, персонажів, навіть відвідала батьківщину головної героїні. І як результат — у 1949 році 62-річна Каринська отримала премію “Оскар” за дизайн костюмів до фільму “Жанна д’Арк”, — каже Микола Шемет. — Згодом її ще раз номінували на престижну кінопремію — за костюми до фільму-балету “Ганс Крістіан Андерсен”, однак нагороди не здобула”.
Відома дизайнерка померла у Нью-Йорку в 97 років. До останку вона працювала над костюмами.