Більшість звільнених українців вважалися зниклими безвісти й востаннє виходили на зв’язок з рідними ще навесні 2022 року. Весь цей час, перебуваючи за гратами рашистських катівень, полонені відчували, що рідні моляться за них та чекають на їхнє повернення. Слава Богу, дочекалися!
“З ОКУПАНТАМИ ВОНА ПРИНЦИПОВО ГОВОРИЛА УКРАЇНСЬКОЮ”
● Галина Федишин і Микола. Фото з архіву Галини Федишин
28-річна бойова медикиня Галина Федишин потрапила в полон у травні 2022 року під час виходу з “Азовсталі”. Вона — уродженка села Сваричів Рожнятівської громади на Прикарпатті.
“Галя — наша родичка, дочка моєї двоюрідної сестри, — розповідає староста села Михайло Рибчак. — У родині дев’ятеро дітей — п’ятеро синів та чотири доньки. Із 2014 року Галина рідко бувала вдома, бо спочатку навчалася, а потім служила. Востаннє бачив її декілька років тому, зустрілися за святковим столом, коли її бабуся відзначала 90-річний ювілей. Галина — єдина жінка з нашого села, яка воювала. Попри те, що вона тендітна й маленька, вона сильна внутрішньо, її недарма називають “дівчиною зі стержнем”. Важко сказати, що саме вплинуло на її вибір стати бойовою медикинею, адже до цього в родині не було як лікарів, так і військових. Мабуть, це бажання бути корисною державі, рятувати інших”.
Галина Федишин навчалась у Звягельському фаховому медичному коледжі на Житомирщині, який закінчила в 2015 році. Після чого повернулась додому, стала на військовий облік.
“Ще під час навчання Галина зголосилась у групу добровольців-студентів, які поїхали допомагати в один із шпиталів на Житомирщині, — веде далі Михайло Рибчак. — Час тоді був непростий, пекельні бої на фронті, багато поранених. І допомога дійсно була потрібна. Галина не раз питала у викладачів, коли знову в госпіталь”.
Близько року дівчина оббивала пороги військкомату — не брали. Не вірили, що зможе нести виснажливу службу в окопах. Зрештою у 2016 році Галина Федишин підписала контракт із ЗСУ, пропрацювавши перед тим рік медсестрою у цивільній лікарні. Тоді ж було її перше відрядження на Схід — у складі лікарсько-сестринської бригади Вінницького мобільного госпіталю на Луганщину. Бойова медикиня евакуйовувала поранених, надавала першу допомогу.
“Із Галиною ми познайомилися у 2020 році на Маріупольському напрямку, — ділиться журналістка Оксана Іванець. — Вона вже служила у складі 36-ї окремої бригади морської піхоти імені контрадмірала Михайла Білинського. Саме в окопах бойова медикиня зустріла свого коханого Миколу. Він теж морпіх, родом з Донеччини. Дівчина ділилась зі мною, що між їхніми з коханим позиціями кількасот метрів. І бували дні, коли через часті обстріли чи багато роботи вони не бачились. Зазвичай спілкувались телефоном. А коли були десь прильоти, одне за одного дуже переживали”.
Повномасштабне вторгнення застало Галину в Маріуполі. Спочатку бригада відійшла на завод Ілліча, потім до “Азовсталі”. Бойова медикиня отримала поранення, а в травні з Миколою та іншими побратимами потрапила у полон.
“На початку Галина ще вийшла на зв’язок і повідомила рідним про це, — додає пан Рибчак. — Потім зв’язок обірвався. Куди тільки вони не писали. Жодних новин. Ніякого розуміння, що з нею, чи жива. Десь більше як місяць тому Галина якимось чином через вайбер зателефонувала рідним й сказала, що у полоні в Росії. Як це сталось — одному Богу відомо. Говорила українською, сміливо, не боялась. Навіть у тому пеклі її не зламали. З окупантами вона теж принципово говорила солов’їною. А ті декілька разів імітували, що везуть її на обмін, а потім повертали. Згодом стало відомо, що її таки готують до обміну. Побачивши днями Галю у списку, я сам не стримав сліз щастя. Знаю, що першою, кому вона зателефонувала, була мама. Вся родина й ціле село чекали звільнення Галі, не втрачали надії, молилися. А сьогодні серця односельчан плачуть з радості, що Галя жива, що повернулася. Одне одному переказуємо ту радісну звістку”.
Коханий Галини, щойно вона повернулася з рашистського полону, зробив їй пропозицію руки та серця. Закохані не бачилися 1 рік 7 місяців 18 днів. Микола потрапив на обмін декілька місяців тому й чекав кохану з нетерпінням.
“Нині захисниця перебуває на реабілітації й коли приїде до рідного села, ще не відомо. Говорити про пережите вона не хоче, але наголошує, що її не зламали. Матір захисниці теж не дає інтерв’ю, — додає староста. — Майбутнього зятя ще у Сваричеві не бачили, але ми вже спокійні, що поруч з Галиною достойна людина, бо вона варта щастя та кохання. Вірю, що скоро буде перемога й ми нарешті погуляємо на їхньому весіллі”.
“ОСТАП СХУД НА 30 КІЛОГРАМІВ”
● Остап і Ольга Решітник. Фото Ольги Решетнік
Повернувся додому і Остап Решітник зі Львова. “Ми прожили в шлюбі з чоловіком 15 років. І це найцінніший подарунок у новому році — звільнення коханого, — каже його дружина Ольга Решітник. — Спершу нам зателефонували представники спецслужб і повідомили цю радісну новину. Потім, приблизно об 11-й ночі, подзвонив і Остап. Цей дзвінок особисто мене привів у шоковий стан, у якому ще й досі перебуваю. Він зателефонував із невідомого номера, телефон йому видали. Донька раділа, а молодший син цілий вечір проплакав. Та ми всі плакали. Чоловік найперше став просити у нас вибачення, сказав, що дуже сумував, що хоче чимшвидше до нас, бо вдома навіть стіни лікують”.
Остап — військовий санінструктор із початку АТО, а в 2009 році підписав свій перший контракт із ЗСУ, був постійно на ротаціях у складі пересувних санітарних груп. Перед початком повномасштабного вторгнення служив у маріупольському госпіталі.
“Остап допомагав евакуйовувати поранених, надавав усю необхідну медичну допомогу. Востаннє ми його чули в березні 2022 року, а 12 квітня він потрапив у полон. Про те, що чоловік у полоні, я дізналась аж 30 квітня, переглядаючи російські телеграм-канали. Потім телефонувала на всі можливі “гарячі лінії”, зверталася в Інформаційне бюро з питань військовополонених, написала заяву у поліцію з оголошенням про розшук чоловіка”, — згадує львів’янка.
Утримували 35-річного Остапа в колонії біля Уралу. За ці довгі майже два роки від чоловіка не було жодної звісточки. Ольга каже, коли побачила коханого по відеозв’язку, ледь не зомліла: Остап схуд на 30 кілограмів, мав дуже змучений вигляд.
“Він багато не розповідав, лише казав, що в колонії було несолодко. Умови жахливі, по декілька осіб у камері. Чоловік був поранений і повернувся з перебинтованою ногою. На тілі ознаки катування, побиття. Але тішить, що коханий вже в рідній країні”, — додає дружина військового.
“ПЕРША РЕАКЦІЯ — ШОК, А ПОТІМ ПОЛИЛИСЯ СЛЬОЗИ”
● Аліна Паніна та Ілля Музика. Фото Аліни Паніної
Свого коханого нареченого Іллю Музику дочекалася й Аліна Паніна. Вони обоє — кінологи, прикордонники. Перед початком повномасштабної війни разом поїхали на службу в Маріуполь.
“Я познайомилась з Іллею п’ять років тому, — розповідає Аліна. — Він служив у державній прикордонній службі, купував у мене собачку для роботи. Відтоді ми разом. Згодом коханий мене надихнув і мотивував, щоб я підписала контракт і пішла працювати в кінологічну службу. Ще перед початком великої війни планували побратися, але не вдалося. Вже у лютому обоє відправилися на службу в Маріуполь. Ілля потрапив у полон 11 квітня і наш зв’язок з ним обірвався. Я перебувала на “Азовсталі” до 17 травня. А потім також потрапила в полон у селище Оленівка. Там пробула чотири з половиною місяці. Це були найжахливіші дні мого життя, відчуття голоду ніколи не зникало, всюди запах йоду та крові. Мене обміняли 17 жовтня. Мій коханий не знав, що я жива. І я не знала, що з ним та де він. Лише сподівалася знову почути його голос. І цей день настав. Дзвінок Іллі вирвав мене зі сну, я саме повернулась із нічного чергування. Перша реакція — шок, а потім полилися сльози”.
Уже наступного ранку Аліна поїхала на зустріч із нареченим до столиці. Каже, він дуже втомлений.
“Ілля сильно змінився, він виснажений. Досі не може призвичаїтися до того, що можна спокійно ходити й спілкуватись з людьми, не боятись. Він схуд. Раніше важив 85 кілограмів, а тепер — 67. Годують російські окупанти наших полонених лише кашами, без нічого, деколи й ці каші недоварені. Ще дають суп із однією картоплиною чи пелюстком капусти. Всі ці працівники колоній — нелюди, в них гуманного ставлення до наших військових не було. Били щодня, а замість медичної допомоги кидали полоненим одненьку таблетку. Ілля не надто багато ділиться тим, що пережив за ці довгі місяці полону. Йому хочеться чимшвидше забути всі ці жахіття і повернутися до нормального життя”, — каже Аліна.
