Віктор Ліпей зі Жмеринки, що на Вінниччині, у другий день повномасштабного вторгнення пішов до військкомату. І в складі 79-ї десантно-штурмової бригади боронив державу. 32-річний Герой загинув узимку минулого року на Донбасі.
“Віктор старший за свого брата Євгена на три роки, тому часто опікувався ним, поки я працювала. Пам’ятаю, прийду з базару, а син борщу наварив і навіть торта спік. Я щодня у молитві дякувала Господу, що подарував мені таких добрих дітей, — розповідає Наталія Ліпей, мати воїна. — Змалечку у Віті було багато друзів, вечорами вони збирались під будинком, син гарно співав під гітару, писав вірші.
У школі Віктор займався кікбоксингом, карате, греко-римською боротьбою, боксом. Свого часу навіть став призером Європи з карате. У випускних класах Вітя заявив, що хоче стати поліцейським. Але коли кілька його друзів вступили до Черкаського інституту пожежної безпеки, то і він вирішив туди подати документи. Після закінчення навчання працював начальником караулу у пожежно-рятувальній частині Жмеринки”.
У 2015 році через стан здоров’я Віктор Ліпей звільнився зі служби. Поїхав на заробітки до Польщі. Коли мав можливість, приїжджав додому провідати рідних. Тоді ж і познайомився з майбутньою дружиною. У 2019 році у них народилась донька.
“На жаль, сімейне життя сина не склалось, але він постійно допомагав донечці та бачився з нею, — каже мати Героя. — За кілька днів до повномасштабної війни Віктор приїхав з Польщі на шлюб до брата. Мав повернутися на заробітки, але передумав і пішов до військкомату. Спочатку був у теробороні, далі долучився до лав 79-ї десантно-штурмової бригади. Обіймав посаду оператора противотанкового відділення взводу вогневої підтримки”.
“Віктор мав позивний “Аміго”, що перекладається як друг, бо душа його завжди була відкрита, його любили всі. Він служив на Сході — пройшов Слов’янськ, Покровськ, Лиман. Далі була Мар’їнка, де ворожа куля обірвала його життя 8 грудня 2022 року”, — додає Євген Ліпей, брат Героя. Поховали воїна з військовими почестями на Алеї Слави у рідній Жмеринці.
Кілька разів на тиждень пані Наталія йде на могилу сина і завжди читає йому свої вірші.
“Я вірю, що син мене чує і через поезію ми можемо бути ближчими, — додає Наталія Ліпей. — А ще після похорону до мене прийшло усвідомлення — раз Бог лишив мене на цій землі, то маю бути корисною армії. Попри те що мені 64 роки, їжджу до Києва на роботу, а всі зароблені гроші віддаю тим бійцям, з якими служив мій син. Тепер є нагальна потреба у ліках, а до того купувала продукти, теплий одяг, все, що попросять. Днями вперше здала кров для наших поранених захисників. Побачила оголошення в соцмережі і без роздумів записалась. Приємно, що бійці називають мене “мамою”. Бо я тепер ненька для кожного воїна, який виборює перемогу”.
