Він родом із Запоріжжя. Володимира та молодшу сестру самотужки виховувала мама, яка неабияк вплинула на погляди своїх дітей. Невдовзі після того, як російські війська напали на Україну, подався до військкомату.
“У 2014 році я почала волонтерити — щодня готувала й носила їжу в лікарню для наших воїнів, — розповідає 61-річна Олена Коцюба. — Тоді моя подруга дитинства (тепер уже колишня) обізвала мене бандерівкою, сказала, що я зрадила Росію, власного батька, а він був родом з Курщини, й свою віру. Тоді як я понад усе прагнула, аби Україна більше ніколи не повернулась до Росії. Тож коли син добровільно долучився до лав ЗСУ, не здивувалась. Він ніколи не був спокійною домашньою дитиною, швидше нагадував ураган”. У 2016 році Володимир Коцюба приєднався до лав 25-ї повітряно-десантної бригади, став старшим навідником станкового протитанкового гранатомета (СПГ), брав участь у боях на Донецькому напрямку, зокрема в Авдіївці.
“Протягом року ми відстоювали позиції поблизу шахти “Бутівка” — без ротацій, — каже Володимир із позивним “Космос”. — Якось внаслідок вибуху ворожої міни в мене розвинулась атрофія зорового нерва, після того правим оком бачу лише на 15%. Потім були численні контузії, осколкові поранення лівої ноги”. У 2019 році Володимира Коцюбу визнали обмежено придатним і списали зі служби.
Коли почалось повномасштабне вторгнення, “Космос” саме проходив реабілітацію за кордоном, але вирішив повернутись на батьківщину. “Декілька разів ходив до військкомату, але мене відправляли додому, мовляв, людей достатньо. Через обмежену придатність пропонували посаду конвоїра”, — пригадує Володимир Коцюба. А він обурювався, мовляв, що ви десантникові з бойовим досвідом пропонуєте?! “Мені треба маму захищати”, — наполягав. Тим часом мати просила: “У тебе проблеми з ногою, може, не в штурмовики підеш, а бодай в артилерію, де бігати не треба”. У березні минулого року Володимир поїхав у частину, переконував комбрига, що його досвід може згодитись. Так і потрапив до 15-ї штурмової бригади “Кара-Даг”. Взяв участь у контрнаступі на рідному Запорізькому напрямку.
Фото надав співрозмовник
“Зранку сьомого липня я визвався на штурм у селі Роботине, ми сіли на БТРи й помчали, — ділиться воїн. — Заїхали на позицію, по нас працювала російська артилерія. А тоді пішли на штурм ворожих позицій. На адреналіні я дістався третьої лінії їхніх окопів. Раптом вибух поряд, від якого мене перекинуло в повітрі. Пригадую, ще подумав: якщо візьмуть у полон, то шкіру, напевно, здиратимуть живцем. Адже на моєму тілі безліч патріотичних татуювань, зокрема тризуб на спині. Ще один — на лівій руці, набив це тату, коли дізнався, що айдарівцю Василю Пелишу через це окупанти відрубали руку”.
З обох ніг бійця била кров. Кістки правої гомілки геть перебило, вона висіла на шкірі, тож замість шини Володимир примотав до ноги гранатомет, наклав турнікети. “Там жестяк такий був, що шість годин мене не могли евакуювати, — каже. — Зрештою, пробився наш БТР, хлопці закидували дорогу димовухами. Вони тягнули мене до машини приблизно три кілометри, через крововтрату я вже не мав сил. У стабпункті ввели якийсь препарат і я відключився. Отямився у запорізькій лікарні — правої ноги вже не було (висока ампутація), ліва прооперована, пощастило, що її не відрізали”. А тоді зателефонував мамі. “Зайшли в палату, бачу, а мій Вова — без ноги. Лежав і всміхався, наче нічого не сталось”, — пригадує Олена Володимирівна.
Згодом стан воїна стабілізовували в реанімації дніпровської лікарні, а тоді евакуаційним потягом перевезли до військового госпіталю у Львові. Там протягом кількох місяців лікували рани на ногах, зокрема встановлювали ВАК-систему. У реабілітаційному центрі у Великому Любені для нього виготовили протез. Але через високу ампутацію на ньому було важко ходити. Тож, коли Володимир отримав пропозицію від столичних лікарів щодо остеопротезування, погодився. У березні під час першого етапу в кістку його правої ноги вживили імплант. А на днях провели другий етап, встановивши в нього болт. Загалом за цей час воїн переніс приблизно 20 оперативних втручань. Попереду — освоєння протеза.
Володимир "Космос" разом із мамою. Фото надав співрозмовник
“Я знаю, які думки з’являються після ампутації. Тому прагну знову почати ходити й своїм прикладом довести, що ампутація — не вирок, — пояснює 38-річний Володимир Коцюба. — Відклав гроші, які отримав за поранення, “бойові” й розробив бізнес-план.
Фото надав співрозмовник
Тож невдовзі почну зводити в Карпатах “Дім воїна” площею 600 квадратних метрів. Дуже важливо, щоб військові отримували реабілітацію, так би мовити, поза цивілізацією — на природі, аби мати змогу адаптуватись до нових реалій. Планую, щоб їм надавали допомогу не лише фізичні терапевти й психологи. Буде задіяно іпотерапію (для цього купимо коней) та каністерапію — заберемо собак, які постраждали від воєнних дій на Донбасі. Хочу показати, що навіть після важких поранень можна й треба жити далі!”
