Свій останній бій молодший сержант 93-ї окремої механізованої бригади Сергій Комаренко прийняв біля міста Часів Яр на Донеччині. Під час ворожого артилерійського обстрілу воїн дістав смертельні поранення.
Сергій виріс на Полтавщині, в селі Ряське. “Він змалку мав схильність до точних наук, часто їздив на олімпіади, — розповідає Лілія Ковальова, колишня дружина загиблого. — Після школи здобув фах механіка у Дніпропетровському політехнічному фаховому коледжі. Там ми і познайомилися. Обоє жили в гуртожитку. Сергій одразу мене полонив своєю щирою усмішкою і блакитними як небо очима”.
На третьому курсі Лілія та Сергій одружилися. “Я завагітніла, і в нас народилася двійня — чудові дівчатка Валерія та Вікторія. Їм тепер 17 років, — продовжує співрозмовниця. — А у 2009 році на світ з’явилася донечка Аліна. Їй 14 років”.
“Пізніше ми з Сергієм стали жити окремо, у нас з’явилися інші сім’ї. Чоловік оселився у Вільногірську. Проте ми завжди були добрими друзями, — веде далі Лілія. — Згодом у Сергія народилася ще одна донечка — Анна, нині їй 11 років”.
До речі, на фронті побратими дали Сергію позивний “Ювелір”. Мовляв, у нього чотири доньки, а це, жартували, ювелірна робота.
“Сергій дуже любив своїх донечок і був чудовий батько: у міру суворий, у міру — ласкавий, — каже Лілія. — Діти були в нього на першому місці. До речі, Аліна — копія тата. Вона дуже схожа на Сергія не лише зовнішні, а й характером, жестикуляцією. Ось дивлюся на неї і бачу його...”
Певний час чоловік працював на підприємстві з виробництва скла, потім на Вільногірському гірничо-металургійному комбінаті. Любив рибалити, збирати гриби, пасічникував. У 2016 році пішов добровольцем в АТО.
“Я питала Сергія: чому? Бо ж міг не йти — у нього четверо дітей. Але він пояснив: не може спокійно дивитись, як працівникам одному за одним приходять повістки і вони їдуть на фронт, — каже жінка. — Сергій брав участь у звільненні Авдіївки. Тоді зазнав поранення. Прослуживши два роки, повернувся додому і далі працював на заводі”.
...26 лютого 2022 року Сергія Комаренка мобілізували. Він воював на Ізюмському напрямку, звільняв Балаклію. Пізніше поїхав на Донеччину, під Бахмут. Служив в інженерно-саперній групі.
“Сергій був лідером серед нас, — згадує Андрій Смоляров, побратим Героя. — Завжди придумував, як нам поліпшити житлові умови на фронті. І був дуже грамотний військовий, професіонал. Такі, як він, — незамінні”.
Наприкінці серпня воїн дістав поранення ноги, але, підлікувавшись, повернувся на фронт.
“Казав, що не може залишити побратимів, мусить боронити нашу землю. “Я буду тут до останнього орка”, — повторював. — Сергій був справжній патріот! — ділиться Лілія. — Нас з дівчатками заспокоював, запевняв, що ще трішечки і повернеться. На жаль, ми так його і не дочекалися. Напередодні загибелі постійно казав нам: “Я вас люблю, будьте сильними”. Наче щось передчував...
Коли Сергій перестав виходити на зв’язок, ми відчували, що щось сталося, але не хотіли вірити у найгірше. Дуже важко переживаємо цю втрату. Вчимося жити з цим болем. Я завжди казала Сергієві, що у нього є чотири янголи-хоронителі — його донечки. А тепер він став нашим янголом”.
Родина Сергія Комаренка зареєструвала петицію про присвоєння йому почесного звання Героя України. Нещодавно вона набрала потрібну кількість голосів, і тепер прохання має розглянути президент.
