Майже щодня Олена Панченкова із Костянтинівки, що на Донеччині, йде на могилу сина та зі слізьми на очах притискає до грудей його портрет. Серце нацгвардійця зупинилося у вересні 2022 року на Харківщині під час виконання бойового завдання. Воїна посмертно нагородили орденом “За мужність” III ступеня.
“Після школи Євген вступив до професійного ліцею і здобув спеціальність зварювальника, — розповідає Олена Панченкова. — Працював у місцевому комунальному підприємстві. Був сумлінний і відповідальний. У грудні 2018-го сина призвали на строкову службу. Так він опинився в Харкові у військовій частині Нацгвардії. А потім перейшов на контракт. Власної родини Женя створити не встиг. Казав, що його найбільша любов — армія”.
За словами Олени Панченкової, син став на захист України у перші дні повномасштабного вторгнення. “Євген був сапером, зокрема, розміновував Харківську область. Побратими розповідали, що він був дуже відважний і завжди першим зголошувався на завдання. За чужими спинами не ховався. За мужність і героїзм був нагороджений медаллю “Захисник Вітчизни” та нагрудним знаком “За відвагу у службі”. Кілька разів зазнавав поранення та був контужений. Здавалось, тоді моє серце розірветься від тривоги. Іноді телефоном просила його: “Може, комісуєшся?” Усе-таки син жив із жахливими болями голови, без ліків не міг заснути. А він відповідав: “Мам, ти що? А як мої пацани будуть без мене?” Женя був непохитний, казав, що служитиме доти, доки повернемо всі окуповані міста та села. Востаннє я бачила сина на початку вересня 2022 року, коли провідувала його в госпіталі. Після лікування він відразу повернувся у свою частину”, — згадує мати бійця.
Життя відважного солдата обірвалося 15 вересня 2022 року біля селища Турове Харківської області. “Євген із побратимами їхав вантажівкою на позицію, машина підірвалась на керованому фугасі, — згадує місцева волонтерка та знайома родини Світлана Ломова. — Загинули всі”.
Поховали Євгена Панченкова у рідному місті з військовими почестями. “Моє життя розділилося на дві частини: до та після. Хоронити своїх дітей — нестерпне випробування, — додає пані Олена. — І немає таких слів, щоб вгамувати цей біль. Плачу щодня”.
