Війна назавжди змінила життя цієї родини. Світлана Богдан втратила чоловіка, 29 місяців чекала старшого сина з російської неволі, а тепер переживає за молодшого. Попри біль, жінка не втрачає оптимізму та віри у нашу перемогу.
25-річний Андрій Богдан з позивним “Бодька” приєднався до полку “Азов” у жовтні 2019-го. Пані Світлана каже, що й не сумнівалася у виборі сина. Андрій мав патріотичне виховання, був членом націоналістичної організації, займався бойовим гопаком. Через рік і її молодший син, 23-річний Анатолій, взяв приклад із брата й пішов до війська. Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, Анатолій був у Лисичанську на черговій ротації, а Андрій обороняв Маріуполь. “Ми бачили, що насувається щось страшне, — каже 49-річна Світлана Богдан. — Сини телефонували мені, заспокоювали, просили не панікувати”.
Із Маріуполя на зв’язок Андрій виходив рідко. Потім загубив телефон, тож лише завдяки побратимам мати знала, що син живий. “Про вихід азовців у полон 16 травня 2022 року довідалася постфактум, із новин, — каже жінка. — Напередодні, 15 травня, Андрій телефонував, сказав, що все буде добре і ми скоро зустрінемося. Та й загалом, він майже ніколи ні на що не жалівся. Лише раз, коли я якось спитала, що ти їв, відповів: дві ложки чогось там, і додав: “Колись розкажу, як ми тут їли поцвілий хліб, поцвіле варення і пили воду з батарей та калюж”.
Куди повезли сина, Світлана й гадки не мала. Лише через кілька тижнів друзі Андрія знайшли відео з ним на ворожих телеграм-каналах. Так дізналася, що син в Оленівці. “Якби не зробили розкадровку відео, я б і не впізнала сина, — признається Світлана. — Він дуже змінився, був замурзаний і страшенно втомлений. А далі — невідомість. У вересні, за словами звільнених побратимів, син також перебував в Оленівці”.
У жовтні 2022-го Світлана звернулася до робочої групи ООН із насильницьких чи недобровільних зникнень із запитом щодо перебування сина в полоні. Відповідь отримала через... пів року.
“Мені повідомили, що запрошують рідних військовополонених на засідання робочої групи, — провадить далі ковельчанка. — Я не могла не скористатися такою нагодою і поїхала до Женеви. Виступила з доповіддю. Нам поспівчували, сказали, що діють у рамках свого мандата й ведуть діалог зі сторонами конфлікту. Також побувала в штаб-квартирі Міжнародного комітету Червоного Хреста, де спілкувалася з провідними спеціалістами МКЧХ. Я використовувала кожну можливість, щоб розповісти світові про свого сина”.
Майже рік Світлана не мала жодної звістки про Андрія. А в березні 2023-го на російських телеграм-каналах побачила відео з допиту сина.
“У серпні “суд” в окупованому Донецьку засудив Андрія до 25 років колонії. Його звинуватили в злочинах проти мирних жителів, — розповідає мати. — Побачивши інформацію про вирок, я впевнилася у головному, що син — живий. Водночас мене охопив страх невідомості. Йому було 24, а вирок — 25 років ув’язнення”.
Поки старший син був у полоні, а молодший — на фронті, їхній батько отримав важку мінно-вибухову травму.
“Ще на початку березня 2022- го Ярослав добровільно пішов у військкомат. Сказав: “Мої хлопці служать, і я буду! Разом захищатимемо свою країну”, — розповідає 72-річна Раїса Богдан, мама воїна. — До повномасштабного вторгнення син працював на заправці”.
Ярослав був стрільцем мотопіхотного відділення. У березні 2023 року під Бахмутом, що на Донеччині, боєць отримав поранення. “Лише в травні ми дізнались, що Ярослав в одній з лікарень Львова, — каже Раїса Павлівна. — Через поранення у голову син втратив ліве око. Коли побачила його, серце ледь не розірвалося від болю: раніше Славік був дуже радісний і рухливий. У його руках все горіло: вмів і замок полагодити, і машину відремонтувати. А тут не міг сказати ні слова — оком поводить, рукою помахає і все...”
Сім місяців лікарі боролися за життя Ярослава, але, на жаль, врятувати його не вдалося. 4 жовтня чоловікові виповнилося 50 років, а 26-го він помер. Ховали Ярослава в день народження його старшого сина Андрія. На похорон приїхав із фронту молодший син.
“Анатолій мав можливість не служити — адже старший брат у полоні, а батько загинув. Але про це навіть не думав, — додає Світлана Богдан. — Тим часом ми продовжували боротися за звільнення Андрія: я постійно брала участь в акціях-нагадуваннях про військовополонених як у рідному Ковелі, так і в інших містах України. Вірила, що син обов’язково повернеться! Витримати все це мені допомогло те, що постійно була серед людей. Я працюю медсестрою у школі, і від початку повномасштабного вторгнення волонтерю. От зараз збираємо кошти на турнікети, закуповуємо наповнення для аптечок і формуємо їх. Волонтерський центр — це моя друга сім’я, це моє місце сили”.
16 жовтня 2024 року в одній із соцмереж Світлана публічно звернулася до свого сина. Це був крик материнської душі. “29 місяців очікувань, 29 місяців боротьби, 29 місяців надії та сподівань, 29 місяців тривоги й суму, 29 місяців віри в тебе, у твої сили, жагу до життя, віри у перемогу добра над злом. Мій синочку, люблю тебе сильно-сильно, подумки обіймаю й огортаю своїм теплом, ділюся з тобою своєю силою та приймаю від тебе твій біль...” — написала тоді мама захисника. Вона й не здогадувалася, що вже через декілька днів побачить свого Андрія.
“Увечері 18 жовтня мені зателефонував представник Координаційного штабу, уточнив мої дані і... ошелешив: “Вітаємо, ваш син звільнений. Чекайте на дзвінок від нього”. За годину зателефонував мій Андрій. Сказав, що щасливий, що може розмовляти українською мовою і що вже на рідній землі. Це була, мабуть, найкраща мить у моєму житті”, — згадує пані Світлана.
Через декілька днів матір поїхала до Андрія у медзаклад, де він досі проходить реабілітацію. “Радість від того, що нарешті можу обійняти сина, не описати словами. Але я не плакала! Бо Андрій сліз не любить. Їх можу собі дозволити лише наодинці, — каже. — Син дуже схуд. Має проблеми із зором і слухом, але головне — повернувся живим! Про пережите в полоні сина не розпитую — не хочу повертати його в минуле. Якщо сам захоче, колись розповість. 28 жовтня в Андрія був день народження. Друзі замовили йому торт, я зібрала подарунки від усіх і поїхала до нього. Але довго не побули разом: у сина обстеження, заняття, йому потрібно було відпочити. Він ще втомлений як фізично, так і психологічно... Поки що не до святкувань”.
І після повернення сина пані Світлана продовжує підтримувати акції щодо звільнення військовополонених. “Боротьба триває. Спільна мрія нашої родини — це перемога України, а також повернення всіх захисників з полону, — зауважує ковельчанка. — Якось за донат я виграла шеврон із написом: “Роби те, що можеш, з тим, що маєш, і там, де ти є”. Це стало моїм девізом. У мене ніколи не було навіть думки виїхати за кордон. Я потрібна тут, тут мій дім, тут моя країна, яку захищають мої діти”.
Раїса Павлівна також не пропустила жодної акції на підтримку військовополонених.
“Тримали плакати, а сльози текли з очей, бо не знаєш, де внук і що з ним коїться. Дякую Богу, що він повернувся! Вже поговорили по телефону, — каже бабуся захисника. — Але ще не бачилися. Я з нетерпінням чекаю нашої зустрічі — приготую йому голубці, домашню ковбасу, млинці... А ще чекаємо з фронту нашого молодшого! Час до часу телефонує, питає, як здоров’я, чи посадила часник, чи не замовити мені нові троянди, щоб посадила, — Анатолій у нас дуже господарський хлопець. Кажу: от відслужиш, то будеш тут садити все, що завгодно. Переживаю за нього постійно, молюся і вдень, і ввечері, щоб повернувся живим і здоровим. І щоб швидше закінчилася ця клята війна.
А ще часто згадую свого сина. Він купив мені маленьку лійку, сказав, що дуже зручно поливати нею вазони. От щоразу, коли беру її у руки, відчуваю, ніби він поруч... Жаль, що він так і не дочекався сина з полону. Горе, яке ми пережили за ці роки, підірвало моє здоров’я. Але мусимо бути сильними. Мусимо вистояти!”