Щодня Міла Резнік із Городківки, що на Вінниччині, пригортає до грудей портрет найріднішого й повторює: “Ти ж обіцяв повернутись живим та з перемогою. Як нам тепер жити без тебе?” Життя її сина Олександра обірвалось 27 липня під час боїв за Роботине Запорізької області. За нього наші військовослужбовці билися впродовж кількох місяців, і лише наприкінці серпня село вдалось звільнити. У цьому, кажуть побратими та рідні, велика заслуга й Олександра.
“Із сином у мене ніколи не було проблем, він ріс спокійним, слухняним та працелюбним, — розповідає мама захисника Міла Резнік. — Після школи Сашко вступив у Немирівський фаховий коледж будівництва, економіки та дизайну, спеціалізація — експлуатація та ремонт газового устаткування. Вищу освіту здобув у Київському національному університеті будівництва й архітектури. Ще студентом син одружився зі своєю дівчиною Євгенією, яку називав коханням усього життя. Через два роки у пари народилась донька Ангеліна”.
В Олександра, за словами мами, з дитинства були проблеми з зором, але він не вагаючись пішов в АТО.
“Сліз я виплакала тоді багато, адже одного сина я вже втратила (Валерій помер 13-річним), і дуже переживала за Сашка. Проте він, як справжній патріот та мужній чоловік, взяв до рук зброю і вирушив на Донеччину. Повернувшись додому через рік і три місяці, влаштувався на роботу в Козятинську будівельну фірму. Із дочкою та дружиною син придбав хату в Томашполі, де й мешкали. А 25 лютого 2022 року Олександра призвали. Син служив у першому мінометному взводі Нацгвардії. Звільняв Київщину, після того була Донеччина, Запорізький напрямок”.
Про загибель Олександра розповів його командир Григорій Зінько: “Нас накрили ворожа артилерія, авіація. Після того ми забирали поранених. Виїхали на дорогу, і тут зверху з дрона полетів снаряд — пряме попадання. Олександр загинув на місці. Кремезний, дужий як дуб, повний сили та снаги, він понад усе любив Україну”.
Поховали відважного воїна у Томашполі на Алеї Слави зі всіма військовими почестями.
“13-річна донька Олександра про його загибель дізналась у свій день народження. Завжди на свята тато з передової замовляв їй доставку білих троянд, а коханій дружині — червоних, — додає Міла Резнік. — Того дня Ангелінка вперше не дістала квітів на уродини. Вона весь час плаче і каже, що не знає, як тепер жити без татуся”.
Побратими називали Олександра Резніка “Борода”, а друзі за кремезну поставу — “Камазом”.
“Сашко не ходив, а ніби все згортав на своїй дорозі. Він часто казав, що мріє про велику машину, яка б відповідала його прізвиську, — каже товариш Героя Олександр Казмерюк. — Я працюю на підприємстві, яке допомагає військовим технікою. Ми вибрали найбільшу машину і виготовили міні-“Град”. Олександр мріяв працювати на такій машині. Не встиг. На табличці бойової техніки ми вибили “Саня Камаз”, і вже скоро машина вирушить на передову мстити за нього та всіх наших Героїв”.
