У мирному житті Тарас Лаврів був скульптором, художником, спортсменом, музикантом, учителем. Коли почалася велика війна, добровільно долучився до лав ЗСУ. Загинув 10 квітня 2022 року від кулі ворожого снайпера під час деблокади Маріуполя. Але рідні та знайомі змогли попрощатися з ним лише у жовтні.
...Тараса Лавріва з прикарпатського міста Долини любов до мистецтва привела до Львова, де він вступив до коледжу імені Івана Труша на факультет скульптури, а згодом — у Львівську академію мистецтв, в Івано-Франківський університет імені Василя Стефаника. У Львові Тарас познайомився із майбутньою дружиною Юлією, також мисткинею. Незабаром вони побралися. У пари народилися дві донечки — Дарина і Дзвенислава. “У Львові Тарас трохи працював у майстерні з виготовлення надмогильних пам’ятників, — розповідає пані Люба, мати Героя. — Тоді син уперше сказав мені, що, коли помре, то аби йому не клали ніяких надгробків, а тіло — спалили. Я не розуміла, звідки такі думки у сина. А вони, о Господи, виявилися пророчими”.
Склалося так, що подружжя Лаврівих повернулося зі Львова на Прикарпаття. З 2014-го Тарас працював викладачем у дитячій художній школі в Долині. У 2017-му відкрив у місті школу айкідо йошинкан, а через три роки — школу бойового гопака імені Івана Богуна. А ще — створив пам’ятник митрополиту УГКЦ Андрею Шептицькому, що тепер височіє на Ясній горі у знаному Гошівському монастирі отців василіян. Чоловік мав ще й музичний талант: був гітаристом українського метал-гурту “Залізний хрест”, що виконував пісні військово-патріотичної тематики.
У лютому 2022 року Тарас Лаврів без вагань зібрав речі й сказав дружині: “Ну все, я пішов”. “Чи могло бути інакше? — розмірковує пані Люба, мати Героя. — Ні! Бо Тарас, хоч і не служив в армії, не тримав у руках зброї, в душі і на ділі був воїном”. За словами дружини Юлії, чоловік завжди хотів воювати: “Не просто стріляти, ходити у камуфляжі — він хотів боронити країну. Тарас не раз казав: “Я готовий померти за Україну”.
Тарас Лаврів приєднався до полку “Азов”, брав участь у боях за Київ. А згодом разом із побратимами полетів гвинтокрилом у заблокований Маріуполь. Бійці мали передати на “Азовсталь” медикаменти, зброю, забрати поранених. На жаль, Тарас Лаврів загинув від кулі ворожого снайпера. Сталося це 10 квітня 2022-го. Останки Героя привезли до Києва аж у жовтні. “Я здавала ДНК, і була хоч маленька, та надія, що це не він. Думалося, що, може, мій синочок ще живий, але...” — розповідає мати військового. Дружина Юля впізнала чоловіка за татуюваннями, які набивала йому власноруч. На тілі Тараса було близько 30 тату, більшість — патріотичні. Задовго до війни Тарас з Юлею мріяли стати тату-майстрами і відкрити власний салон.
Тіло “азовця” кремували. Як він і заповідав. А поховали його прах на батьківщині. Героя посмертно нагородили відзнакою ГУР Міноборони України “За мужність при виконанні спецзавдань” і нагрудним знаком “За заслуги перед Долинською громадою”. У жовтні цього року на фасаді Долинської художньої школи на честь Тараса Лавріва відкрили меморіальну дошку.
