Тетяна Саннікова з Ірпеня, що на Київщині, виховала восьмеро синів та двох доньок. Голови родини не стало ще п’ятнадцять років тому. Після цієї втрати, ділиться жінка, всі діти стали ще більше любити та оберігати одне одного. Кожен у родині мав свої плани, проте все перекреслила повномасштабна війна. Це важко уявити, але відразу шестеро дітей Тетяни опинились на фронті. Спочатку вони боронили рідне місто від окупантів, а тепер воюють “на нулі” у складі 3-ї окремої штурмової бригади.
“Коли найменшому, Богдану, виповнилося п’ять років, не стало мого чоловіка. У мене на руках було десятеро дітей, семеро з яких навчались. Важко було, але сини та дочки піклувались одне про одного і у всьому мені допомагали. Один із синів — Володимир — ще із 2015 року воював у складі полку “Азов”. Того ж року до ЗСУ приєднався й Сергій. Це сталося після того, як до нашого міста привезли загиблого в АТО військовослужбовця. Через три роки Сергій демобілізувався, працював на різних роботах. 20 лютого 2022 року повинен був повернутись у Маріуполь, але через сімейні обставини залишився в Ірпені. Тепер думаю, що це врятувало йому життя”, — розповідає мати захисників Тетяна Саннікова.
Жінка каже, що для неї, як і для більшості українців, 24 лютого стало страшним днем. “Вранці мене розбудила сусідка з криком: “Війна почалась”. Зібрались ми всі у квартирі й стали міркувати, куди рухатись далі. Вирішили поки що залишитись у місті. Вірили, що це все ненадовго. Та 4 березня мені подзвонили сини й заявили, що маємо 15 хвилин на збори. Ми з невістками та онуками відмовлялись їхати з Ірпеня, проте хлопцям таки вдалось нас переконати, що ситуація небезпечна і треба тікати. Наше місто вже потерпало від обстрілів, але ми змогли дістатисьна вокзал. У перший потяг брали тільки дітей, тому туди ми посадили Дашу — дівчину мого сина Богдана, якій 18 років. Як тільки поїзд рушив, почалось страшне — окупанти відкрили шквальний вогонь! Зв’язок обірвався. Ми з невісткою стояли на вокзалі й раптом помітили російський танк, а поряд йшли четверо окупантів. І це в наш бік! Здалось, що тоді все життя в очах промайнуло. У людей почалась паніка, вони стали ховатись у підземний перехід. І раптом один з ворожих солдатів падає мертвим, інший кудись тікає, двоє присіли. Тепер я точно знаю, що таке, коли під ногами дрижить земля. Далі ми добрались до столичного вокзалу, а через 14 годин опинились у Польщі”.
Відразу після повномасштабного вторгнення сини Тетяни пішли на війну. Каже, що для неї це не було несподіванкою, адже змалечку горою стояли один за одного, і виганяти російських окупантів з рідної землі теж узялися всі разом.
“Євген, Дмитро та Михайло в кросівках і спортивних костюмах подались до військкомату. У складі полку “Азов” брали участь у звільненні Ірпеня, Бучі та Мощуна, — розказує пані Тетяна. — Найменший син Богдан, якому було 20 років, теж невдовзі приєднався до братів. Як старші брати його не вмовляли — слухати не хотів. Почувши це, я відразу повернулась з Польщі. Нині сини вже служать на Донеччині. Дмитро, наприклад, оператором протитанкового відділення. Євген — на посаді інструктора штабу, Володимир — номер обслуги гранатометного відділення. Інші — Михайло, Богдан, Сергій — в аеророзвідці. Нещодавно отримала подяки від Київської ОВА за гідне виховання синів та мужність, виявлену ними в боях. Кожен з моїх синів-воїнів має “Золотий Хрест” від Головнокомандувача Валерія Залужного. А загалом на шістьох у них понад 30 нагород! Як беру до рук ті ордени, то починаю плакати, розуміючи, якою важкою ціною то все дається. Пишаюсь синами неймовірно. Але дуже болить, коли дехто каже, що, мовляв, “мої діти не для війни народились”. А мої хіба для неї народились?! Неприємно, коли у місті бачу молодиків із спиртним у руках, а мої сини на гарячих напрямках уже півтора року і нема кому їх змінити. Не раз просила, щоби взяли нарешті відпустку. Та сини у відповідь: “Мамо, хто, як не ми? Україна понад усе”. І я поважаю їхній вибір”.
Щоранку Тетяна Саннікова молиться й просить одне — аби її дітей оберігав ангел-охоронець. Намагається до кожного додзвонитись чи хоча б отримати заповітне повідомлення, що все добре. У першій половині дня навіть на дзвінки від інших людей не відповідає, чекаючи звісток з фронту.
“Мені головне — почути синів. Звісно, що не кожного, але бодай хоча б одного-двох. Вони ж усі в одному батальйоні, то я вже питаю, хто кого бачив, як в того чи іншого справи, настрій. Бо якось було так, що із Дмитром та Михайлом не мала зв’язку чотири дні. Я так панікувала. Діти не раз мені казали, що треба бути готовою до всього. Та хіба можна готуватись до поганого? Добре, що потім сини вийшли на зв’язок і заспокоїли, — додає жінка. — Бувають моменти, коли на душі так важко. Поплачу — і стає легше. Відколи почалася велика війна, свята зовсім невеселі. Але за різдвяним столом проситиму одного — аби мої сини і всі наші бійці повернулись додому живими”.
