Боєць 110-ї окремої механізованої бригади імені генерала-хорунжого Марка Безручка поліг в Авдіївці 4 лютого 2024 року. У нього залишились батьки, сестра, дружина та двоє дітей.
“Олександр — мій молодший брат. Після його втрати здається, наче частину мого серця вирвали, — розповідає сестра воїна Наталія Кривцова. — Наше дитинство пройшло у селищі Сарата Одеської області. Я більш спокійна, а Олександр — з характером, він змалку не міг терпіти несправедливості. Батьки віддали брата на футбол, бо енергії було забагато. Олександр отримував різні нагороди та медалі, посідаючи призові місця на змаганнях.
Після школи не пішов далі навчатись, бо родині бракувало коштів. Брат брався за різну роботу — клав тротуарну плитку, працював на автомийці, потім поїхав до Польщі на заробітки. Там зустрів свою майбутню дружину Альону, вона з Житомирської області. З Польщі вони разом повернулися додому, відгуляли весілля. Потім народилася маленька Вікуся, копія мого брата Саші, їй зараз п’ять років. А згодом — Машуня, якій скоро виповниться три роки. У січні 2022 року Саша приїхав додому, бо наш дідусь потрапив до лікарні”. А восени його мобілізували до лав 110-ї окремої механізованої бригади імені генерала-хорунжого Марка Безручка.
“Син пройшов медичну комісію. Згідно з висновками, проблеми із зором були незначні, його визнали придатним. Ми були шоковані, адже Олександр ніколи не служив, не мав ніяких знань у військовій справі, — додає тато бійця Павло Донос. — Після навчання його відправили в Донецьку область. Усі плакали день і ніч, бо відчували недобре. Про бої син мало розповідав, завжди наголошував: “Все добре, прорвемося, іншого виходу нема. Маємо бути сильні”. Останній раз ми розмовляли й переписувалися 2 лютого. Він, як завжди, сказав, що все добре”.
Воїн загинув 4 лютого цього року в Авдіївці. “Під час обстрілу Олександр ціною власного життя врятував двох побратимів, — каже Наталія Кривцова. — Три дні ми шукали брата, намагалися додзвонитися до нього, до побратимів, але не було зв’язку. 6 лютого до дружини прийшли з військкомату та повідомили про загибель Олександра... Поховали ми нашого Героя у Сараті з військовими почестями. Я досі не вірю, що він мені не зателефонує. Племінниці ще маленькі, вони не розуміють, що сталося. Старша дівчинка сказала, що коли виросте, купить собі телефон і телефонуватиме таткові на небо. Наша родина сподівається, що героїчний вчинок Олександра відзначать на державному рівні й хоча б посмертно він отримає заслужену нагороду”.