Наприкінці січня цього року Андрій Грицайчук пішов до магазину по хліб. При дорозі зупинилась машина, з якої вийшло двоє чоловіків у військовій формі. Поцікавились, чи стоїть він на обліку. Андрій сказав, що так.
“Чоловіка попросили приїхати у військкомат поновити дані. Досі перед очима стоїть картина, як він повернувся додому і каже: “Ось мені повістка”. Я стала плакати, діти — теж. Але Андрій заспокоював, мовляв, це обов’язок кожного чоловіка — захищати свою країну, — розповідає дружина воїна Ольга Грицайчук. — В Андрія було посвідчення багатодітного батька, але, попри це, він казав, що не “коситиме”.
За словами дружини, після медогляду чоловіка визнали придатним до служби та мобілізували у 25-ту десантно-штурмову бригаду на посаду кулеметника. Спочатку були навчання, а далі — Луганщина.
“Ми спілкувалися через відеозв’язок. У ніч на 2 квітня мені чомусь не хотілось спати, серце наче щось передчувало, — розповідає далі Ольга Грицайчук. — Перед тим Андрій казав, що його підрозділ готується до штурму. Далі зв’язок з чоловіком зник, телефон мовчав. А через день мені принесли “похоронку...”
Ольга Грицайчук каже, що після звістки про смерть чоловіка довго не могла опам’ятатися. “Але треба було готуватися до похорону. Ми замовили священника, скупили ритуальні атрибути. Я замовила кошик з трояндами у формі серця. Голова громади дав грейдер, щоб підсипати ями на дорозі до кладовища. Лишалось лише вибрати місце, де копати яму”, — згадує моя співрозмовниця.
А вечорами вбита горем Ольга зачинялася у своїй кімнаті, переглядала старі фотографії й згадувала прекрасні миті їхнього спільного життя.
“Познайомились ми з Андрієм на дискотеці в Олександрії. Він прийшов тоді танцювати зі... зламаною ногою, на милицях. Розговорились, і вже тоді між нами спалахнула іскра. Чоловік підкорив мене своєю щирістю та оптимізмом, — каже Ольга Грицайчук. — Довго не зустрічались, побрались. Андрій замінив тата моїй дочці Анні від першого шлюбу, якій тепер 13 років. Потім народилась Мілана, їй сім. Він працював будівельником, я — продавчинею. Повномасштабне вторгнення застало чоловіка у Литві. Там він був на заробітках. Коли на Рівненщину полетіли ракети, я зібрала дітей і поїхала до нього. Не могла ризикувати, адже була вагітна третьою дитиною. Так, ми могли б там собі спокійно жити, але Андрій хотів, щоб наш син народився в Україні. Тому повернулися додому. У червні 2022 року на світ з’явився Макар”.
...Вранці 7 квітня пролунав дзвінок. Жінка назвалася медсестрою і повідомила, що знайшла номер Ольги у телефоні її... чоловіка, Андрія. Мовляв, він живий, але перебуває у київському госпіталі у важкому стані.
“Не подумайте, що я дуже довірлива. Але серцем відчула, що це правда. Відразу зняла чорну хустку і стрибала по хаті, сміялась. У соцмережі прибрала фото зі свічками. Тоді зі свекрухою вирушили до сестри чоловіка у Житомир і всі разом поїхали до Києва. Дехто з родичів подумав, що це нам дзвонили шахраї, тому навіть звернулись до поліції. Поки ми їхали, рідні повідомили, що дзвонили з військкомату і сказали, що везуть тіло Андрія. Але я на те не зважала, — додає пані Ольга. — Перед тим як зайти у палату, руки трусились. Я переживала, чи це справді він, що з ним. Коли зайшла, побачила чоловіка. У Андрія була перев’язана голова. Найперше спитав мене, як його знайшла. А тоді ми обоє розплакались від щастя. Досі не знаю, як таке могло статись, що чоловіка за життя похоронили. І чиє тіло везли до нас. Просто не було сили і бажання це з’ясовувати. Головне, що він живий”.
Андрій розповів дружині про той трагічний бій під Червонопавлівкою. “Російські окупанти били з авіації та мінометів по підрозділу чоловіка, а тоді пішли у наступ. Це було пекло. Андрій пам’ятає, як одного окупанта встиг знешкодити, другий сховався за деревом. А потім — автоматна черга... Його зуміли евакуювати. У лікарні Дніпра з голови Андрія витягнули 20-сантиметровий уламок снаряда і ще кілька менших. Через те що в нього був набряк мозку, видалили частину черепної кістки. Ще один уламок досі в голові. Після тяжкого поранення ліва рука і нога погано працюють. Тепер Андрій проходить реабілітацію на Рівненщині, вже потроху пересувається з милицями. Попереду ще одна операція на голові. Але, слава Богу, все найгірше — позаду”.
Коли Ольга розповіла чоловікові, що отримала на нього “похоронку”, йому ледь мову не відняло. “Та найбільше він жартував з того, що для похорону в селі навіть ями підсипали. Мовляв, якби не його “загибель”, то місцеві ще б довго їздили по розбитій дорозі. Андрій каже, що тепер точно довго житиме, бо має сильного янгола-охоронця. Адже у тому пекельному бою із 30 наших бійців вижило лише двоє — він та ще один побратим”.
