Кожного ранку, прокидаючись, Галина Палига з Лехнівки, що на Хмельниччині, дивиться у вікно та не може стримати сліз розпачу. Не віриться їй, що вже ніколи не зайде на подвір’я її син Олександр, не обійме і вкотре не скаже: “Матусю, я тебе ніколи не покину”. Життя старшого солдата 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади Олександра Палиги обірвалось 1 листопада минулого року на Донеччині.
“Сашко мріяв купити машину, дати лад будинку. До війни працював у Польщі в бригаді, яка займалась ремонтом великих об’єктів — стадіонів, мостів... І скрізь його поважали, хвалили, бо руки мав золоті, швидко опанував мову”, — каже Галина Палига, мати Героя.
На початку березня 2022 року Олександр записався до війська. Коли стався ракетний удар по Яворівському полігону, Сашко саме там був. “Пам’ятаю, як набрав мене й сказав, що, певно, народився у сорочці, — згадує мама. — Далі був Малин, знову обстріли, бойові завдання біля Чорнобиля, а тоді — Схід. Син мав позивний “Тихий”: на фронті всі свої завдання виконував тихо і бездоганно. Саме під час великої війни Олександр зустрів своє кохання — Руслану, вона родом зі Старої Синяви. Телефон дівчини дав побратим сина. Молоді люди стали спілкуватись, зародилось кохання. Сашко казав мені, що це — його майбутня дружина”.
За кілька тижнів до загибелі Олександр зробив мамі сюрприз — приїхав додому, не попередивши, із величезним букетом троянд. Потім повіз маму в кафе, замовив піцу, каву: мовляв, мама все життя економила та жила заради нього. Тепер і син хоче зробити їй щось приємне.
“На Покрови я бачила Олександра. Сильний, мужній, але очі втомлені від війни, — каже Леся Гуменюк, староста Лехнівки. — Мій чоловік хрестив Сашка. То я запитала в нього: “Вже двох похресниць заміж видали. Лишився ти. Коли весільний коровай пекти будемо?” А він із усмішкою відповів: “Скоро”. Так і сталось. Тільки пекли ми весільний хліб Сашкові на похорон...”
3 листопада Сашко вже не відповідав на дзвінки і не привітав кохану Руслану з днем народження. І того ж дня стало відомо про загибель воїна.
“1 листопада у Спірному Бахмутського району Сашко і троє його побратимів дістали поранення, несумісні з життям, — із болем каже пані Галина. — Поховали ми сина у рідному селі. Руслана приїжджає до мене, підтримує, ходимо на могилу. А бувають дні, коли я лежу і навіть з ліжка встати не хочеться, все втратило сенс. Сашко був моєю опорою та гордістю, а тепер мені наче обрізали крила. У День пам’яті захисників України мені вручили синів орден “За мужність” ІІІ ступеня. Пишаємось Сашком і водночас шалено сумуємо за ним”.
