Воював Василь Дорошенко спочатку в складі 45-ї окремої артилерійської бригади ЗСУ. А з лютого 2023-го став бійцем 3-ї окремої десантно-штурмової бригади. У мирному ж — надзвичайно цікавому, насиченому подіями житті — прикарпатець був учасником ордену Паладинів, громадської організації, що займається історичними реконструкціями, проводить фестивалі, вивчає та популяризує українську середньовічну історію.
“У дитинстві син дуже любив запах нових книжок, казав, що це запах знань”, — згадує Олександра Дорошенко, мати воїна.
Після школи Василь навчався в Івано-Франківському фаховому коледжі технологій та бізнесу за спеціальністю “Фінанси та кредит”. Отримував президентську стипендію і, ймовірно, успішно працював би фінансистом. Проте юнакові така робота здавалася нудною, він прагнув чогось особливого. Тому взявся студіювати культурологію у польському Гданську. Але під час Революції Гідності повернувся в Україну й поїхав до столиці на Майдан.
З вересня 2014 року Василь Дорошенко став учасником Пласту, був вихователем, інструктором. У серпні 2017-го брав участь в археологічній експедиції у Національному історико-археологічному заповіднику “Ольвія” у Миколаївській області. “Далі Василько став студентом історичного факультету Українського католицького університету. А з 2021 року здобував юридичну освіту у Львівській політехніці, — каже Олександра Дорошенко. — У Львові він і познайомився з паладинами. Пізніше, на фронті, отримав позивний “Паладин”.
Жінка згадує, що син був ще й автостопером. Їздив Україною та за кордон на різноманітні фестивалі й презентації книжок сучасних авторів. А дорогою знайомився із сотнями людей, історії яких ретельно записував. Окрім того, прикарпатець віршував. Пані Олександра планує видати синову збірку.
“Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, Василь активно волонтерив, — каже Наталія Снітинська, подруга воїна. — Якраз через волонтерство ми й познайомилися”. За її словами, на рішення Василя піти у військо вплинули мобілізація молодшого брата Павла й страшний російський удар по Краматорському вокзалу 8 квітня 2022 року. За офіційними даними, тоді загинула 61 особа, а 121 людина отримала поранення. Навіть на військових навчаннях Василь не розлучався з книжками: за тиждень “ковтав” декілька. Завжди повторював, що слід вчитися й самовдосконалюватися, бо в майбутньому “нам ще треба нову Україну будувати”.
У складі 3-ї штурмової бригади Василь Дорошенко воював під Бахмутом. Із передової зрідка телефонував матері, зате щоранку писав: “У мене все добре”. За декілька днів перед загибеллю воїн попросив, щоби пані Олександра до нього приїхала. Казав, що хоче її побачити, бо до побратимів приїжджають родичі, а до нього — ніхто. “Я зібралася та й поїхала. Зустрілися у Краматорську 11 серпня 2023-го, — з великим сумом згадує жінка. — Наступного дня син повідомив, що має йти на завдання, а коли повернеться, то проведе мене до потяга. Не прийшов... Не провів...” 13 серпня о п’ятій ранку матері зателефонував командир і повідомив, що син загинув під час атаки ворожих дронів.
Поховали воїна у рідному селі Тязів поруч із дідусем. Провести Василя Дорошенка в останню дорогу приїхали понад 600 людей з України та з-за кордону. Бійця посмертно нагородили відзнакою “Золотий хрест” та орденом “За мужність” ІІІ ступеня.
