Микола Ладан, парамедик добровольчого батальйону “ОУН”, каже, що пам’ятає обличчя кожного пораненого. За фахом він — реабілітолог, до війни працював у приватній клініці, спеціалізувався на остеопатії, масажі. Коли почалося повномасштабне вторгнення, без вагань пішов до військкомату.
“Тоді такі великі черги були, — розповідає Микола Ладан. — Дехто по півтори доби під військкоматом стояв. Я розумів, що не можна гаяти часу, тож записався добровольцем в “ОУН”. Мріяв бути розвідником. Проте потім зрозумів: коли ти можеш та вмієш рятувати життя, то краще робити це, ніж витрачати час на освоєння нової спеціальності. Так я став парамедиком”.
За словами Миколи Ладана, у перші тижні війни на передовій було дуже важко, не вистачало ні медикаментів, ні евакуаційних авто. А тепер завдяки волонтерам є і машини для евакуації, два реанімобілі, оснащені ШВЛ, дефібрилятором, і ліки. Найважче, ділиться парамедик, втрачати побратимів.
“Пам’ятаю, як ми заходили на позиції у Времівці, що на Донеччині. Половину села там ще контролювали осетинські спецпризначенці. Вранці нас накрили з танків і мінометів, з’явилися перші поранені та загиблий — з позивним “Дядя Вова”. Осколок потрапив йому в голову. Він ротом хапав повітря, стогнав... Але через інтенсивні ворожі обстріли ми не змогли його евакуювати. А от бійцеві з позивним “Удав” пощастило більше. Уламок снаряда пройшов крізь щоку і буквально “застряг” у вставних зубах. А на щоці залишилась дірка завбільшки з 25 копійок. Я зупинив побратиму кровотечу. Та евакуювати його й інших поранених ми змогли лише через добу, — згадує Микола Ладан. — Досі у пам’яті й 80-річний дідусь, який мешкав у тому селі. Через ворожий обстріл він дістав поранення з масивною крововтратою. Надав йому першу допомогу, старенького терміново треба було везти до лікарні. Та через щільний ворожий вогонь це було неможливо. Дідусь просив застрелити його, добити, щоб не мучився. Я взяв його за руки і тримав їх, аж доки... Боляче все це згадувати.
Ще одна історія закарбувалась у пам’яті — загибель мого побратима Олексія, який був командиром взводу розвідки. Того дня ми зайшли на подвір’я до місцевих, там бігав котик. Воїн узяв його на руки, а я зробив світлини. За десять хвилин почався сильний гранатометний обстріл. Уламки снаряда поцілили Олексієві в голову. Я тоді теж дістав поранення — у ногу, проте намагався врятувати побратима. Марно. Село ми таки звільнили. А той уламок досі сидить у моїй нозі. Оперувати його поки що небезпечно. Останні фото з Олексієм згодом передав його дружині. Вона плакала і дякувала”.
Після Времівки парамедик понад місяць провів у Бахмуті. Згадує, що до позицій росіян було лише 700 метрів. Йшли дуже важкі бої, було багато загиблих і поранених.
“Якось за 24 доби через мої руки пройшло 239 цивільних та військовослужбовців, — каже чоловік. — Тоді ми спалили 1200 літрів і накрутили 9500 кілометрів. Було важко, очі злипалися від втоми, але руки працювали. Треба було рятувати своїх”.
Нещодавно Микола Ладан склав іспити та вступив до Національного медичного університету імені О. О. Богомольця на заочну форму навчання. Каже, що вчиться в окопах, коли є вільна хвилина. На жаль, за майже два роки війни парамедик так і не дістав статусу учасника бойових дій.
“Часу на те, щоб займатись документами для УБД, не маю, — пояснює Микола Ладан. — Адже тепер працюю на одному з найгарячіших напрямків фронту — Запорізькому”.
