Десять місяців 26-річного Олександра Вітковського, навідника механізованої роти військової частини, вважали зниклим безвісти. Лише в квітні 2024-го бійця поховали в рідному Калуші, що на Прикарпатті. У мирному житті Олександр, випускник факультету природничих наук Києво-Могилянської академії, був екологом, біологом і телеоператором. Цікавився історичними танцями, мав багато друзів та знайомих, сотні мрій та планів, які безжально обірвала війна...
Олександр Вітковський навчався у калуській школі №10 із поглибленим вивченням природничих наук. Його улюбленими предметами були хімія, біологія, англійська та історія. Отримавши високі бали на зовнішньому незалежному оцінюванні, юнак став студентом Києво-Могилянської академії. Здобув ступінь бакалавра з біології, а в магістратурі вчився на еколога. Писав наукову роботу, згодом працював в Інституті космічних досліджень. “Син мав чимало захоплень: настільні ігри, історичні костюмовані танці, які він з однодумцями й друзями виконував під час різних свят та в історичних музеях”, — згадує мама воїна Світлана Вітковська. Також Олександр захопився відеозйомкою, закінчив кіношколу. 23 лютого 2022 року молодий чоловік пройшов співбесіду й мав стажуватися на одному з провідних всеукраїнських телеканалів. На жаль, цього не сталося.
Перші вибухи на аеродромі в Гостомелі Олександр почув з балкона 14-го поверху будинку на Оболоні, де мешкав. Зателефонував додому й сказав батькові, що буде захищати Київ, який став йому рідним. Долучився до тероборони, отримав позивний “Іскандер” (арабсько-перський варіант імені Олександр. — Авт.). Брав участь у боях за звільнення Київщини. Далі з побратимами воював біля українсько-білоруського кордону, виконував бойові завдання на Луганщині й на Донеччині.
30 червня 2023-го Олександр написав мамі повідомлення: “У мене все добре. Пізніше тебе наберу й поговоримо”. “Це останнє, що я отримала від Сашка, — крізь сльози згадує пані Світлана. — Він більше мене не набрав... Зв’язку не було”.
Олександр із побратимами вийшов із позицій у лісопосадці, де три доби тримали оборону під щільним ворожим вогнем. “Коли прийшла заміна й 16 захисників вже поверталися із завдання, почався масований обстріл, — розповів під час похорону командир бійця Сергій Прохор. — Хлопці зайшли в підвал Роздолівської школи (Бахмутський район. — Авт.). Це приміщення вважалося безпечним. При вході захисники зняли бронежилети. У цю ж мить на школу вороги скинули керовані авіабомби”. Усі, хто там перебував, загинули. Окрім одного бійця, який втомлений, у бронежилеті й касці, заснув на парті біля входу.
“Сашко потрапив в епіцентр вибуху, його тіло забрали з-під завалів аж 17 липня. Тоді була спека, більше як 40 градусів... Ми 10 місяців чекали на ідентифікацію. Лише наприкінці квітня цього року генетична експертиза підтвердила загибель сина”, — зауважує Світлана Вітковська.
Щодня мати ходить на могилу, розмовляє із сином і доглядає “солдата Шила” — кота, якого на фронті прихистив Олександр. Після його загибелі пухнастика передали в Калуш. Пані Світлана каже: у мить, коли їй сниться син, “солдат Шило” завжди сидить поруч...
