Олександр Колодяжний разом з 74-м розвідувальним батальйоном побував майже в усіх гарячих точках на Донбасі — Мар’їнка, Авдіївська промзона, Широкине, Піски... Саме він був у групі бійців, які встановлювали український прапор над Донецьким аеропортом у дні найзапекліших боїв.
“У липні 2014 року Олександр добровольцем прийшов до військкомату. Бо, коли переглядав новини про те, що відбувається на сході країни, здавалося, у жилах від тривоги застигає кров, — ділиться волонтерка Юлія Дмитрова. — “Кол” (позивний воїна) казав, що бути осторонь війни не може, що його громадянський обов’язок — захищати країну. Свідомо обрав не якийсь там рембат у тилу, а службу у 74-му окремому розвідувальному батальйоні. Він пройшов чи не всі найважчі бої на Донбасі. Олександр з побратимами встановили український прапор над Донецьким аеропортом. “Кол” завжди наголошував, що має зробити все, аби перемога настала якомога швидше. Він не носив офіцерських погонів, проте побратими називали його офіцером”.
У лютому 2016 року старший сержант Олександр Колодяжний був у складі групи, яка взяла під контроль Авдіївську промзону, що веде до Донецька. За цю операцію його нагородили орденом “За мужність” ІІІ ступеня. “Кол” дістав два поранення. Перше — підірвавшись на міні, тоді уламками посікло руки та ноги. Але через місяць він повернувся у стрій. Другого поранення зазнав під час обстрілу з кулемета, постраждала нога. Через шість місяців після лікування боєць — на милиці! — знову був поряд із побратимами. Наприкінці 2017 року Олександра нагородили недержавною відзнакою “Народний герой України”.
“Ми познайомились улітку 2017-го. Олександр виконував обов’язки командира взводу розвідки, я був його підлеглим. Додам, що до Олександрового взводу було непросто потрапити, він добирав найнадійніших і найкращих, — розповідає Роман Кашпур, побратим Героя. — Завжди виділявся з натовпу. Не тим, що шкутильгав, бо в нозі після поранення стояла пластина. Від Сашка йшла енергетика сильної людини. Недовго він був з паличкою, став активно працювати на тренажерах, розбігався. І повернувся не просто на фронт, а у розвідку, водив за собою групи у тил ворога. Він міг оформити групу інвалідності і сидіти вдома, але це не про нього. “Кол” заслужив звання Героя ще за життя, бо на його рахунку десятки успішних розвідувальних операцій. Коли мене поранило у травні 2019 року, саме Колодяжний накладав мені на ногу джгут. Завдяки йому я не стік кров’ю. Та через місяць командир сам зазнав важкого поранення”.
Сталося це 27 червня біля Мар’їнки. 45-річний розвідник Олександр Колодяжний брав участь у спецоперації СБУ із вивезення з окупованої території Володимира Цемаха — одного з проросійських бойовиків, який був причетний до збиття Боїнга-777 у липні 2014-го. “Кол” підірвався на міні разом зі своїм побратимом “Тритоном”.
“Із чотирьох кінцівок у “Кола” вціліла тільки одна, обличчя було дуже обпечене. Два тижні за життя воїна боролись у шпиталі. Але 11 липня 2019 року він помер, не прийшовши до тями. “Тритон” втратив ногу. Цемаха, як ви знаєте, потім обміняли, і він опинився на свободі, — додає Роман Кашпур. — Олександра з почестями поховали у Дніпрі. Командування понад п’ять разів подавало його кандидатуру на нагородження орденом “Золота Зірка”. Але щоразу отримувало якісь відписки, мовляв, бракує обгрунтувань. Нас, побратимів, це дуже обурювало. Лише тепер справедливість взяла гору. Ми гордимось Олександром, для нас він був Героєм України ще за життя”.
