Василь Матійчук воював у складі 74-го батальйону 102-ї окремої бригади Сил територіальної оборони імені полковника Дмитра Вітовського. Мав позивний “Десант”. “Василечко був хорошим коригувальником. Командири казали, що він був очима батальйону”, — розповідає Любов Матійчук, мама Героя.
“Коли Василеві було лише дев’ять років, я змушена була їхати на заробітки в Чехію. Син та молодша на п’ять років доня Валентина жили з бабусею та дідусем”, — згадує крізь сльози пані Любов. За її словами, Василь змалечку був дуже роботящий. Аби допомогти родині, збирав у Карпатах гриби та ягоди, продавав їх, а вторговані гроші приносив додому. Також від 10 років допомагав дідусеві з бабусею доїти корову. Вони завжди підтримували хлопця, ходили разом з ним на урочисті заходи в школі. На одному із шкільних свят Василь сказав такі рядки: “Я не знаю батьківської ласки, я лиш знаю бабусині казки”. Діти, вчителі, батьки після цього плакали.
Від першого класу Василь грав у футбол. Мріяв стати футболістом. А ще любив історію України, українську та англійську мови. ЗНО склав на найвищі бали. Став студентом Інституту журналістики Київського міжнародного університету.
Як здібного студента Василя у перший рік навчання відправили за обміном до США. Там він пробув чотири місяці. Далі вчився в Львівському університеті та поїхав до матері в Чехію, вступив до Західночеського університету в місті Пльзень. Мати дуже хотіла, аби син залишився у Чехії. Але Василь сказав, що він “Україну на Чехію не поміняє”. Поїхав до Києва, працював як приватний підприємець, бо хотів заробити на власне житло. Адже мав наречену з Тернополя, з якою планував одружитися.
Велика війна застала Василя Матійчука в столиці. Він жив на 17-му поверсі та на власні очі бачив, як ракета влучила у сусідню багатоповерхівку. Для чоловіка це був шок. Далі Василь декілька днів перебував разом з іншими киянами в метро, чув крики відчаю й страху. Пізніше все пережите й побачене він опише у книжці “Подорож на Південь” (книжку Герой писав на фронті. — Авт.). А потім пішов до військкомату. Але на службу Василя не взяли через відсутність бойового досвіду. Порадили: якщо хоче стати до лав ЗСУ, то треба записатися за місцем реєстрації.
На початку травня 2022 року Василь Матійчук повернувся до села Хімчин, що на Прикарпатті. Сказав рідним про своє рішення. “Як я не піду воювати, то хто піде?!” — наполягав на своєму. Закінчив курси з керування дронами. Служив оператором в аеророзвідці. Мав позивний “Десант”. 8 квітня 2023 року, коли виконував бойове завдання у селі Малинівка Запорізької області, на нього й побратимів ворог скинув бомбу. Василь прикрив своїм тілом товариша і той вижив, а от сам загинув.
...Похорон Героя був таким великим, що потік людей розтягнувся аж на чотири кілометри. “Для мене світ перестав існувати, сонце потьмяніло, всі дні стали однакові. Я не знаю, як жити далі. Щодня ходжу на могилу, розмовляю з Василечком, раджуся, бо він був для мене й своєї сестри опорою. Від малесенького!” — каже, не стримуючи сліз, жінка. Днями на честь Василя Матійчука, який любив Карпати, рідні, друзі та знайомі влаштували похід на Говерлу. На найвищу вершину України одночасно вийшли та підняли синьо-жовтий стяг більше сотні людей.
29 вересня 2023 року президент посмертно присвоїв Василеві Матійчуку звання “Герой України”.
