Віталій Верес із Дубровиці, що на Рівненщині, каже, що 14 лютого святкуватиме свій другий день народження. Адже саме цього дня під час виконання бойового завдання у Бахмуті чоловік був тяжко поранений. З усіх бійців, хто тоді був поруч, вижили тільки двоє, зокрема Віталій. Його оперативно евакуювали до Дніпра, де військовий довгий час перебував у реанімації, пережив понад 10 операцій. Наразі медики не дають шансів, що Віталій зможе коли-небудь бачити. Та, попри це, він не опускає рук. Боєць вчиться ходити з тростиною, любить прогулянки українськими містами й навіть примудрився куховарити.
“У моїй родині не було військовослужбовців, тож я перший, хто став на цей шлях. З дитинства займався легкою атлетикою, у старшому віці — боксом. Після закінчення школи подавав документи в університети Дніпра та Києва. Планував стати вчителем історії та біології, тоді мені це імпонувало, — розповідає Віталій Верес. — Але якоїсь миті все обдумав й обрав армію. Так опинився у Харкові в Національній академії Нацгвардії України. Проте після закінчення вишу займався цивільною роботою — продажем автомобілів. Виховували з дружиною донечку”.
У березні 2022-го Віталій долучився до лав Нацгвардії України, а згодом перевівся у 3-й штурмовий батальйон однієї з військових частин. Потрапив у Бахмут, за який точилися пекельні бої.
“Я не вагався: йти чи не йти воювати. В мене нема жодної вишиванки чи якогось одягу з українською символікою. Україна у мене в серці. Як і в моїх побратимів, що стали на захист держави. У нас сильна мотивація, але у ворога надзвичайно багато важкої зброї, — зазначає співрозмовник. — Так, протитанкова ракета призначена для того, щоби знищувати броньовану техніку. А росіяни поцілили нею у мою групу... Упевнений: тоді, 14 лютого 2023 року, я вцілів дивом. Мабуть, народився у сорочці. Після поранення мене евакуювали в Краматорськ, далі — в Дніпро. Медики діагностували черепно-мозкову травму, контузію, відкритий перелом нижньої щелепи, наскрізні поранення очниць, термічні опіки очей. Мені провели операцію з видалення правого ока. Ліве зберегли, та ним я нічого не бачу. Коли отямився у лікарні, спочатку подумав, що потрапив у полон. Адже руки й ноги були прив’язані, рот зашитий і — темрява довкола”.
Два тижні у критичному стані Віталій перебував у реанімації. Зрештою військовому стало трохи краще. Його відправили на лікування до Вінниці, далі була Одеса. У травні Віталій Верес вирушив у клініку в Ізраїль і в рідних чоловіка з’явилася надія, що одні з найкращих офтальмологів-хірургів світу зроблять диво — повернуть йому зір. Цього, на жаль, не сталося. Але воїн не засмучується, адже в Ізраїлі пройшов потужний курс реабілітації, навчився досить непогано орієнтуватись у просторі. За словами Віталія, коли він дізнався, що бачити, скоріш за все, більше не буде, не рвав на собі волосся, не впадав у депресію.
“Я не з тих людей, хто сидітиме та розмірковуватиме: “А якби було ось так, то б...”, — каже Віталій. — Треба бути реалістом і не будувати якісь нереальні плани. Мені потрібно було прийняти ситуацію: подальше життя буде в темряві. У цьому мені дуже допомогли психологи та психотерапевти. Я знаю: що би не сталось, потрібно рухатись уперед. Ось тепер опановую тростину, яка є так званим продовженням руки. Це допомагає освоїти свій звичний маршрут. Часто з дружиною гуляємо вулицями українських міст. Я люблю замки, старі будівлі. Дружина мені зачитує їхню історію, а оскільки в мене багата уява, то відчуваю себе щасливим. А нещодавно навчився навіть смажити рибу. Для мене це вже велике досягнення. Відповідати на дзвінки та повідомлення допомагає спеціальна програма у смартфоні”.
Віталій каже, що своїм прикладом хоче надихати інших бійців з важкими пораненнями не втрачати силу духу.
“Мені часто кажуть, що я мотивую інших. У моєму маленькому містечку через батьків та брата люди передають мені вітання і теплі слова, кажуть, що мною пишаються. Це все окриляє. Знаю, наскільки важко доводиться бійцям, які втратили зір. На мою думку, це ще страшніше, ніж втратити руку чи ногу. Та життя триває, потрібно навчитись жити з цим, адаптуватись і не будувати собі обмежень. Звісно, досі у суспільстві не всі толерантно ставляться до людей з важкими пораненнями, інвалідністю. Пригадую, як йшов вулицею і мені чоловік запропонував купити прапорець. Я відмовився, а він на це заявив, що я не люблю Україну. Та коли я відповів: “Подивись на моє обличчя”, він замовк”, — каже Віталій Верес.
