Василь Іваськів із села Ясень, що на Прикарпатті, воював в АТО. У 2014 — 2015 роках у складі Добровольчого українського корпусу “Правий сектор” та 93-ї бригади брав участь у запеклих боях за село Піски Донецької області. У лютому 2022 року, після початку повномасштабного вторгнення РФ в Україну, повернувся до війська. Загинув 25 серпня минулого року на Донеччині. Посмертно нагороджений орденом “За мужність” ІІІ ступеня.
Народився Василь у багатодітній родині. Був наймолодший серед двох братів та сестри. Їхній батько — ветеран Другої світової, мав інвалідність, мати хворіла. Жила родина дуже бідно, тож Василеві змалку довелося працювати. Вантажив деревину у вагони, виконував усю господарську роботу — пас корів, коней, косив, громадив сіно. “Якось мій Василько взяв у брата газету і прочитав, що на Дніпропетровщині потрібні шахтарі, — розповідає Ірина Іваськів, дружина Героя. — Писали ще, що там дають гуртожиток, а зарплата аж 300 карбованців. Для нас то був просто фантастичний заробіток. От Василь і поїхав”.
У Першотравенську Василь працював на шахті “Степова”. Хлопчині з Прикарпаття спершу було там нелегко. Його брали на кпини через те, що говорив українською, був невисокий на зріст. Та цілеспрямований, гордий юнак не зважав. Записався на секцію вільної боротьби, а вже за кілька місяців виступав на різних змаганнях і перемагав. Тож усі стали поважати “західняка”.
На одному зі свят Василь познайомився з вихователькою дитсадка Іриною, в яку одразу закохався. “Він не називав мене інакше, як “Ірочка, ріднесенька”, — згадує дружина Героя. Коли жінка чекала народження дитини, Василя забрали в армію. Сина назвали Богдан. У тих краях це було рідкісне ім’я.
Наприкінці 1990-х Василь Іваськів дістав виробничу травму. Півроку пробув у лікарні, а далі — група інвалідності та достроковий вихід на пенсію. Коли у 2014 році почалася війна, Василь із дружиною спершу волонтерив. “А через півтора місяця мій чоловік, який, здавалося, і дня не проживе без пігулок, пішов захищати Україну. Інакше не міг”, — каже пані Ірина.
Служив Василь Іваськів спочатку у ДУК “Правий сектор”, згодом став розвідником у 93-й бригаді, обороняв Піски. Мав позивний “Ясень” (від назви рідного села. — Авт.). У десятикілометрових марш-кидках він, 52-річний, прибігав третім. Одного разу в зону бойових дій приїхав військовий кореспондент зі США. Охороняти його доручили Василеві. Іноземець був високий і кремезний, а “Ясень” — худий та невисокий, та кілька разів він прикривав американця своїм тілом під час обстрілу. У 2016му Василь Іваськів демобілізувався. А коли почалося повномасштабне вторгнення, відвіз дружину з тещею до рідного Ясеня, а сам разом із сином пішов на війну. Богдан навчався на артилериста, а батько спершу служив в Українській добровольчій армії, воював під Гуляйполем, а далі пішов у рідну 93-тю бригаду. “У нього була зігнута спина, увесь час боліла голова, я казала йому: “Повертайся! Ти вже своє відслужив!” А він у відповідь: “Ріднесенька, я захищаю рідну землю. Мені в окопі добре, я стаю здоровішим, коли думаю про вільну державу”. Коли були сутички з вагнерівцями, вороги по рації казали: не атакуймо тут, бо на цій ділянці воює “скажений дід”. Побратими згадували, що Василь був безстрашний — брав нерозірвані міни голіруч і відкидав.
Коли під Соледаром треба було йти на небезпечне завдання, Василь Іваськів сказав: “Бувайте, хлопці, я пішов”. Це були останні слова Героя. Він це зробив, аби зберегти життя молодшим воякам. Загинув безстрашний воїн 25 серпня 2022 року. Його тіло перевезли у рідне село Ясень та поховали на місцевому цвинтарі. Як і заповідав Герой.
