Народився боєць у білоруському місті Барановичі. Коли хлопчику було чотири роки, родина переїхала на батьківщину матері — до Івано-Франківська.
“Костя мав дуже цікаве хобі: вирощував квіти й кактуси. Останніх у нашому домі було кілька десятків видів. Брат так радів, коли вони квітнули”, — розповідає Олена Голос-Шейн, сестра воїна. За її словами, Костя відвідував комп’ютерні клуби і мріяв про власний “електронний агрегат”, який зрештою зібрав з деталей і дуже цим пишався.
Після закінчення школи юнак став студентом коледжу електронних приладів, а згодом навчався в Івано-Франківському національному технічному університеті нафти і газу за спеціальністю “телекомунікації”. У 2011 — 2012 роках проходив строкову службу у військах зв’язку в Севастополі. Опісля разом із цивільною дружиною поїхав в Угорщину, де вісім років працювали на заводі. Хотіли заробити на власну квартиру, одружитися, народити дітей... На жаль, цим мріям не судилося здійснитись: кохана раптово померла від раку мозку. “Костя важко переживав втрату”, — зауважує мати воїна Алла Голос. Повернувшись додому, згорьований чоловік влаштувався кранівником в одну з прикарпатських компаній. Рідні кажуть, що ця робота трохи повернула його до життя.
На початку березня 2022-го Костянтина Голоса призвали до війська. Коли отримав повістку, то сказав найріднішій: “Мамо, я повернуся героєм”. Воїн служив медиком і сапером у складі 48-ї Кам’янець-Подільської інженерної бригади. “Згодом Костю відправили навчатися на бойового медика до Німеччини. Для нас це було несподівано, бо брат, хоча наша мама медсестра, ніколи не виявляв цікавості до медицини. За кордоном він вчився дуже сумлінно, навіть просився на додаткові заняття”, — розповідає Олена Голос-Шейн.
Боєць воював на Донецькому, Луганському й Харківському напрямках, брав участь у звільненні Херсону. “На фронті Костянтина дуже поважали. Побратими дали йому позивний “Ліпіла”, що на жаргоні означає “висококласний лікар”, — каже пані Олена. — За рік брат дослужився до молодшого сержанта і став першим заступником командира взводу. Був дуже щасливий, якщо вдавалося врятувати життя побратимам. Коли його питали: “Звідки в тебе така хоробрість?” — відповідав: “Та боюся я. Але треба робити роботу — боронити неньку-країну”.
Перед останнім боєм воїн зателефонував матері й попросив, щоб вона з бабусею молилися за нього, бо йде на важке завдання. “Ми так молилися, так молилися... — зі сльозами згадує мати. — Але дива не сталося...” Молодший сержант загинув 19 червня цього року в бою на Харківщині. Рідні зареєстрували петицію з проханням надати Костянтинові Голосу звання Героя України.