Олег Коваленко виріс у селищі Черкаське на Дніпропетровщині. Був єдиний син у мами. Зі шкільних років захоплювався футболом, боксом, а згодом — мішаними одноборствами.
“Це була неймовірна дитина. Русявенький, голубоокий. Чимось схожий на ангеля. Коли я вела урок, то завжди в очі дивився, аж душу проймало”, — згадує Світлана Плясецька, перша Олегова вчителька. Після закінчення дев’ятого класу Олег навчався у Дніпровському центрі професійно-технічної освіти. А далі багато працював — заправником, будівельником, охоронцем.
“Синочок змалку мав загострене почуття справедливості. Всіх прагнув захищати”, — додає мати воїна Зоя Коваленко. А ще, з її слів, мріяв подорожувати Україною, знайомитися з цікавими людьми. “Олежко був відкритий до світу. Він завжди умів вислухати, дати добру пораду, і взагалі, його голос і впевненість заспокоювали. От я знав: які б проблеми в мене не були, все буде добре. Бо ж поруч — Олег, — зауважує його друг Кирило Проньков. — Для мене він був прикладом в усьому”.
У 18 років Олег Коваленко підписав контракт з 93-ю окремою механізованою бригадою “Холодний Яр”. Згодом вступив у Військовий інститут танкових військ, що у Харкові. Але провчився там лише сім місяців, через сімейні обставини змушений був покинути навчання. Далі була строкова служба. Опісля юнак працював на заводі у Дніпрі. У квітні 2022-го його мобілізували до військової частини Державної спеціальної служби транспорту Міноборони. “Син писав мені щоранку, вітався, а ввечері питав, як минув мій день. Іноді нам щастило говорити 30 — 40 хвилин. Я знала: Олежко мене любить, я його чекаю, а війна колись таки закінчиться”, — розповідає Зоя Коваленко. Але юнак не хотів відсиджуватися у тилу. Рвався на фронт, аби помститися за загиблих друзів.
У січні 2024-го разом з п’ятьма побратимами Олег Коваленко пройшов вишкіл бойових медиків. Потрапив на Донеччину, Покровський напрямок. 17 квітня ввечері, збираючись на позиції, написав найріднішій: “Матусю, я дуже тебе люблю. До зв’язку через чотири дні”. “Я чекала, коли його змінять у ніч з 21-го на 22-ге, сподівалася, що він напише. Але ніхто нічого не писав, — зі сльозами згадує матір. — Відколи син пішов на цю позицію, мала погане передчуття. Майже чотири доби поспіль не могла спати. Вже згодом дізналася, що Олег був в окопі за 500 метрів від ворогів. Під час чергового обстрілу син врятував трьох побратимів. А 19 квітня його життя обірвала ворожа міна. Це сталося поблизу селища Урожайне”. Побратими змогли забрати тіло воїна з позиції, яку щільно обстрілювали рашисти, лише через два дні.
Зоя Коваленко перебувала за кордоном, коли дістала страшну звістку про смерть єдиного сина. Ледь тримаючись на ногах, вбита горем жінка примчала в Україну. Поховали бойового медика у селі Вільне на Дніпропетровщині. Поряд — могили його друзів, які загинули раніше. За яких він так прагнув помститися...