Тарас Валило без вагань став на захист України ще в часи ООС/АТО. Згодом продовжив службу за контрактом. Cтарший сержант 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади “Едельвейс” загинув 16 травня 2023 року поблизу Бахмуту.
Народився Тарас у прикарпатському селі Підпечери, яке знане тим, що в радянські атеїстичні часи тут часто бували єпископи й священники підпільної тоді УГКЦ. Люди в селі — мужні й незламні патріоти. Хлопчик був старший у родині, мав молодшого на чотири з половиною роки брата Павла. “У дитинстві він був бешкетником, але із загостреним почуттям справедливості, — згадує мати воїна Оксана Валило. — А ще ріс дуже допитливим. Щоразу, коли йшла з ним у місто, то мусили купити якусь нову забавку — легкову чи вантажну машину, трактор. Чи не кожну з них син вивчав, розбирав на деталі, а згодом складав”.
У десять років хлопчик почав відвідувати місцеву школу мистецтв. За словами неньки, пішов туди тому, що не вмів малювати, але дуже хотів навчитися. І згодом став одним з найкращих учнів. “Тарас був по-доброму впертим хлопцем, який ще в школі вмів добиватися, чого хотів. І для цього працював стільки, скільки треба, і навіть більше, — каже Ярема Стецик, вчитель мистецької школи. — Якщо перші Тарасові малюнки були не зовсім вдалими, то потім він так добре малював, що я возив його роботи на виставки”.
Після закінчення школи Тарас став студентом відділення образотворчого мистецтва Коломийського педагогічного коледжу. Далі була строкова служба в танкових військах в центрі “Десна”, що на Чернігівщині. Згодом юнак залишився інструктором у навчальному центрі. А повернувшись додому, пробував працювати на меблевому комбінаті, фарбував автівки. За фахом трудитися не хотів, але для себе малював.
У серпні 2014-го Тараса Валила мобілізували. Прикарпатець воював на Донецькому напрямку, пройшов бої у Пісках, Донецькому аеропорту, Авдіївці, Опитному, Водяному. У війську мав позивний “Художник”. За сумлінну службу був нагороджений відзнакою “За честь і звитягу” і грамотою від тоді ще полковника Валерія Залужного. Після демобілізації сказав матері, що хоче служити далі — за контрактом. Жартував, що йде “трохи постріляти на танчику”. З грудня 2021 року прикарпатець служив у 10-й гірсько-штурмовій бригаді “Едельвейс” командиром танкового екіпажу. Навесні 2022-го визволяв Бучу, Ірпінь, а потім воював на Бахмутському напрямку. “Син майже щодня мені казав: “Ми мусимо відвоювати рідну землю. Я вірю в наших хлопців”, — продовжує Оксана Валило.
15 травня 2023-го Тарас востаннє зателефонував матері. Був неспокійний, мовив, що довго розмовляти не може, бо є “робота”. А наступного дня у селі Званівка, що на Донеччині, його екіпаж потрапив під обстріл. Тарас відчинив люк танка, піднявся трохи, щоби подивитися, яка обстановка. І в ту мить його прошив смертельний осколок... Згодом побратими розповідали рідним, що Тарас був добрий і вимогливий командир, горою стояв за своїх хлопців. Воїн планував у червні приїхати у відпустку, освідчитися коханій дівчині й призначити дату весілля. Не судилося...
Останній спочинок Тарас Валило знайшов у рідному селі Підпечери. Бійця посмертно нагородили орденом “За мужність” ІІІ ступеня.