Володимир Рудковський родом із міста Сарни Рівненської області. До війни займався підприємницькою діяльністю, був керівником районної спортивної організації, керував відділом зв’язків із громадськістю у міськраді.
24 лютого 2022 року чоловік узявся за організацію добровольчого формування, розгорнув волонтерську діяльність. “Ми створили найбільший у регіоні гуманітарний хаб, звідки розвозили допомогу, зокрема, на Київщину, — згадує Володимир. — Також доставляли допомогу військовим на передову, брали участь в евакуації людей з Авдіївки”.
Фото з архіву Володимира Рудковського
У жовтні минулого року молодший лейтенант Володимир Рудковський приєднався до лав ЗСУ. Служив у прикордонних з Білоруссю районах, потім пройшов навчання в Німеччині. За три дні перед тим, як вирушити на фронт, став татом. Коли народилася донечка Рада, був поряд із дружиною.
На початку цього літа українські війська готувалися до контрнаступу на Запорізькому напрямку. “До того великий наступ був майже на всіх ділянках фронту, крім Запорізького, — пояснює Володимир. — Тож за півтора року ворог там підготував дуже сильний плацдарм для оборони, такого немає на жодній іншій ділянці фронту. Там було все, від мінно-вибухових загороджень до “зубів дракона”. Росіяни облаштували ще й підземні ходи, через це було не зрозуміло, звідки вони постійно лізуть. А що найгірше, поробили бетонні бійниці. Завдяки зйомці з коптерів наші хлопці побачили: сидять ті чорти без броників і з кулемета розстрілюють наших, які йдуть на штурм. Навіть артилерія не могла ворогів дістати, захованих у бетоні”.
Спершу, згідно з планом, восьма рота під командуванням “Будди” (позивний Володимира) мала вступити в бій на шостий день контрнаступу. Але ситуація різко змінилася. “Першим бригадам не вдалося дійти навіть до першої лінії. Це ускладнювало контрнаступ, — каже Володимир. — Тож на другий день нам надійшла команда вклинитись у ворожу оборону. Йшлося про іншу територію, ніж та, до штурму якої ми готувались. І виїжджати потрібно було вночі, що ускладнювало завдання. Та й наш батальйон, яким доформували 117-ту ОМБр, ще не мав бойового досвіду”.
...Тієї ночі маленька донечка Володимира вперше не могла заснути. “У Ради дуже сильний зв’язок із батьком, — каже дружина Юлія. — Вона завжди добре спала, але тоді плакала до ранку. Я написала Володі, спитала, чи все добре”. І дістала відповідь: “Все добре. Я вас люблю!”
Володимир Рудковський з дружиною Юлією та донечкою Радою. Фото з архіву подружжя
У цей час бійцям “Будди” вдалось без втрат доїхати до місця призначення. “Важко описати щільність вогню... Але ми почали штурм, — каже Володимир. — За чотири години просунулись на кількасот метрів ворожих позицій”.
На п’ятій годині операції бійці закріпились в окопі завдовжки 400 метрів. Один з побратимів зазнав тяжкого поранення (йому відірвало частину стопи), Володимир прийняв рішення терміново евакуйовувати бійця з поля бою.
“Коли виносили побратима, мені під ноги впала міна, — згадує “Будда”. — Відірвало частину правої стопи, з артерії правої руки полилась кров. Миттєво наклав турнікети й вирішив не кликати на допомогу, аби не наражати нікого на небезпеку, пошкутильгав сам. Попереду була дорога, по якій ворог вів прицільний вогонь. Але воїна шокувало інше: “Вся дорога була встелена мінами. Я не розумію, як наша рота їх оминула, йдучи в бік ворога. Це був Божий оберіг!”
Переходячи ту мінну дорогу, Володимир згадував дитинство, рідних, дружину і донечку. “Раді тоді минув лише місяць, — ділиться “Будда”. — Це був потужний стимул для того, аби вижити!” Доїжджаючи до лікарні, він уже ледве говорив, але тримався — розумів: якщо “потухне”, ускладнить завдання лікарям.
Згодом у Генштабі відзначили, що на Запорізькому напрямку стався прорив. “За нашою схемою потім діяли інші підрозділи, — ділиться Володимир. — Хоч їм це було важче зробити через ще потужніший шквал ворожого вогню”.
Після операції у запорізькій лікарні, де воїну ампутували рештки пальців на стопі, йому зателефонував комбат і сказав, що це був єдиний успіх під час контрнаступу на цій ділянці фронту. Володимира Рудковського нагородили орденом “За мужність” III ступеня. А 11 червня стало днем народження 117-ї ОМБр.
Фото з архіву Володимира Рудковського
Воїн лікувався у медзакладах кількох міст. Зрештою потрапив до лікарні святого Пантелеймона у Львові, де йому провели реампутацію стопи й гомілки. У Німеччині військовому встановили надсучасний протез. Тепер він проходить реабілітацію у Центрі “Незламні”. “Не оминаю жодної можливості, аби відновлювати, зокрема, механіку ходьби — це доволі непросто”, — каже Володимир. Йому дуже допомагає присутність дружини і донечки. “Ми з Радою щасливі, коли він поряд”, — зауважує Юлія. А після відновлення Володимир Рудковський планує повернутись до лав ЗСУ. “Ми маємо завершити кількасотрічну боротьбу, яку почали наші пращури”, — переконаний Володимир Рудковський.
