Хоч разом подружжя вже пів століття, їхнє кохання не згасало ні на мить. У Ляпаненків досі безліч спільних захоплень, власні щоденні ритуали, а за містом пара облаштувала свій маленький рай.
Ніна і Микола — заслужені журналісти України, познайомилися на полтавському радіо під час проходження студентської практики. Ніна тоді була четвертокурсницею, навчалася у Львові, а Микола, третьокурсник київського вишу, вже відслужив в армії.
“Ніну послали у далеке відрядження по транссибірській магістралі, аж до Байкалу, — розповідає 75-річний Микола Ляпаненко. — Відрядження мало тривати місяць. Оскільки дівчина боялася сама їхати, то мене відправили з нею. Так ми і познайомилися”.
Молоді журналісти мали завдання — розповісти про "дружбу народів", але вирішили знайти українців, яких занесла доля в такі далекі краї, і розповісти про їхнє життя.
“У нас з Ніною вийшла дуже гарна співпраця. Вона, наприклад, могла почати писати матеріал, а я його продовжував. Разом ми підготували 16 подорожніх нарисів і стали лауреатами багатьох конкурсів, — згадує пан Микола. — Як казав великий кінорежисер і письменник Олександр Довженко, “я вірю в бога, й ім’я йому випадок”. Ми випадково зустрілися з Ніною, але разом вже 50 років”.
Згодом молоді люди роз’їхалися по різних містах, але підтримували зв’язок.
“Якось ми мали зустрітися у Полтаві. На вокзалі зателефонував на квартиру, де жила Ніна. Та дочка власниці квартири сказала, що Ніна виїхала. Я не міг у це повірити... А коли вже йшов на автобус, то вирішив ще раз дівчині зателефонувати. І виявилося, що донька говорила про свою маму, яку теж звати Ніна. Моя ж Ніна чекала на дзвінок. І я помчав до неї”, — розповідає Микола Ляпаненко.
А 73-річна пані Ніна пригадує іншу історію: “Я була у Києві проїздом. Ми з Миколою зустрілися і довго гуляли містом, я аж спізнилася на поїзд... Ось відтоді у нас почалися дуже теплі стосунки. Я й досі зберігаю близько сотні його листів”.
Коли Ніні було 22, а Миколі — 25, вони одружилися. Через рік у них народився син Максим. Невдовзі пара оселилася у Полтаві, обоє працювали на обласному радіо. Пізніше Ніна стала власкором "Українського радіо", а Микола — генеральним директором телерадіокомпанії. Згодом народилася донька Марина. Нині у Ляпаненків — троє онуків — Єва, Катерина та Микола.
Важливий етап у житті подружжя — дружба з українською співачкою Раїсою Кириченко. Слова пісні “Доля у нас — два крила”, яку виконувала артистка, написав пан Микола, а присвятив ці слова, звісно ж, своїй коханій дружині. Він також став ініціатором встановлення пам'ятника співачці у Полтаві та перейменування однієї з вулиць міста на її честь.
За вісім кілометрів від Полтави у Ляпаненків є невеличкий будиночок. А поряд подружжя пенсіонерів облаштувало власний ботанічний сад, який називають маленьким раєм.
“Ніна у мене — справжня фітодизайнерка! Вона знає, що й де посадити, яку землю любить та чи та рослина. А я дружині завжди допомагаю: вона каже де, а я копаю, — пояснює чоловік. — У нас така схема: я їй дарую квіти, а вона мені роботу (усміхається)”.
Щодня о 12-й годині подружжя п’є каву. Це їхній сімейний ритуал.
“До нашого знайомства чоловік узагалі не пив кави, а я жила у Львові, то самі розумієте, що без цього напою — ніяк. Тож “підсадила” на нього й Миколу. Тепер каву готує тільки він, і такої смачної ніхто не зварить”, — запевняє пані Ніна.
Напередодні повномасштабного вторгнення пан Микола важко хворів на ковід. У лікарні кохана дружина весь час була поряд.
“Якби не моя Ніна, я, мабуть, уже б і помер, — певен чоловік. — Вона доглядала мене, стежила за прийомом препаратів. Лише коли трохи став на ноги, “виписалася” додому. Вона мене виходила!”
Пан Микола, як і раніше, присвячує вірші своїй дружині, вона для нього — справжня муза. Питаю, у чому ж секрет їхнього подружнього щастя.
“Сім’я тримається на любові, вірності, спільній праці та спільних інтересах, — каже пан Микола. — Незважаючи на всілякі турбулентності у житті, завжди потрібно залишатися людиною і бути підтримкою одне одному”.
Пані Ніна переконана: якщо жінка вірить у чоловіка, підтримує його, то й він старатиметься створити комфортне та щасливе життя для неї. “Мій Микола завжди каже: “Вір мені”. І я знаю, що він, без перебільшення, готовий заради мене гори звернути”, — зауважує жінка.
Річницю весілля подружжя не святкувало. Натомість підготували передачу воїнам на фронт: консервацію, фруктові соки, яблука та груші. Кажуть, що святкуватимуть уже після нашої перемоги.
