На початку травня у Чернівцях у братській могилі поховали останки 19 захисників. Усі вони служили у 10-й окремій гірсько-штурмовій бригаді “Едельвейс” і загинули під час авіанальоту на Людвинівку Київської області 11 березня 2022- го. Рідні вирішили спільно поховати воїнів на Буковині, звідки родом більшість захисників. За їхніми словами, тіла були дуже понівечені, це ускладнювало ідентифікацію. Експертиза затягнулась на два роки.
А дехто з рідних хоронив своїх синів та чоловіків кілька разів. Так, родина Ленів із Тернопільщини робила це тричі — у вересні 2022 року, у січні 2024го та у травні. Матір 21-річного Тараса Леня каже: пережити таке горе і ворогу не побажаєш.
“Тарасик — моя золота дитина, моя радість, гордість та пекельний біль, — розповідає Надія Лень. — Син навчався у Тернопільській школі №11 і захоплювався музикою — грав на духових інструментах. Подумати не могла, що Тарас колись присвятить себе армії. Але чоловік — військовослужбовець, і син вирішив піти слідами батька. Тому після дев’ятого класу вступив у Коропецький інтернат з посиленою військово-фізичною підготовкою. Усі нормативи склав з першого разу, хоча це було непросто. Після випуску заявив, що вчитиметься у Національній академії Сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного у Львові. Спеціалізація — піхота. Ми не підтримували цього рішення, адже тоді вже точились бої на Луганщині та Донеччині. Мені було страшно, що АТО рано чи пізно перейде у фазу повномасштабної війни. Але й тут син наполіг на своєму. Тарас отримав диплом у 2021 році. Ми з чоловіком саме повернулись із заробітків з-за кордону, благали сина обрати цивільну спеціальність. Пропонували їхати з нами до Польщі, наче передчували лихо. Але на це Тарас відповів: “Як ви можете мені таке взагалі казати? Як я буду людям в очі дивитись? Я ж офіцер, давав присягу”. Далі син потрапив на службу до 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади у Чернівцях. Тоді стала помічати, що Тарас телефоном про щось з кимось домовляється, щось приховує від нас. Уже потім признався, що зі своєю бригадою вирушає в зону ООС. У липні, після святкування 21-річчя, Тарас вирушив на передову — боронив Зайцеве на Донеччині. Попри юний вік, як командир взводу чудово виконував поставлені завдання, побратими його поважали та довіряли”.
Велика війна застала Тараса Леня у частині. Рідним він казав, що на полігоні, насправді ж вирушив боронити Київщину.
“Там, на трасі із Житомира в бік столиці, творилось пекло. Тарасові побратими згадували, що їхній підрозділ брав участь у безперервних боях чотири доби підряд. Востаннє чула сина 8 березня, він мене привітав і сказав, що все добре... Про те, що під Києвом — ні слова. 11 березня 2022 року — назавжди чорний день для нас. Є відео, на якому видно, як вибухає та авіабомба біля будинку, де саме почав розташовуватись на короткий перепочинок Тарасів взвод, коли вони визволили Людвинівку. Цей ролик потім показували на російських каналах. Тоді обірвалися життя ще 18 побратимів сина. Мій та ще один — наймолодші. Усі тіла були вкрай понівечені, обгорілі”.
Спочатку моя співрозмовниця не знала, що втратила сина. Коли Тарас перестав виходити на зв’язок, почала власні пошуки безвісти зниклого. Публікувала світлини Тараса у соцмережах. Якось її набрала жінка й повідомила, що обличчя воїна знайоме їй, що це саме він допомагав евакуйовуватись із рідного села, коли туди вже заходили окупанти. Дякувала матері за сина й так само вірила, що він живий. Але пані Надія здала ДНК.
“Оскільки були бойові дії у тому районі, то пізніше провели ексгумацію, ДНК-експертизу останків. У вересні 2022-го мені повідомили, що є збіг з одним тілом. Тоді прислали фото з моргу. Там неможливо було опізнати лице, але статура мого сина... Такі болючі світлини. Здавалось, що земля поплила з-під ніг, але я мусила то бачити, — додає матір. — 23 вересня ми поховали Тарасика під Тернополем у закритій труні. Хрещений батько приніс коровай, який розділили на цвинтарі, в домовину поклали військову форму. Знаєте, ви не подумайте, що я якась божевільна, але тоді мені було якесь полегшення. Нарешті мій синочок вдома, поруч із нами. Що вже є його могила, де саджатиму найкрасивіші квіти у світі, бережно поливатиму їх і годинами сидітиму на лавочці та ділитимусь тим, що на душі. Справді, після похорону починається якийсь інший відлік, ти вчишся якось жити із цим пекельним болем, який ятрить тебе і стирає, наче камінням, серце. Проте у січні 2024-го нам зателефонували й повідомили, що залишились ще останки, з якими збігається наша ДНК. За законом їх мають право утилізувати, але нас запитали, чи не хотіли би ми їх забрати. Звісно, ми погодились”.
Мама Надія ледь стримує сльози. У неї досі та картина перед очима, як їй віддали маленьку коробку. “Трішки більша вона ніж з-під парфумів. Хтось подумав би, що якийсь подарунок сюди можна покласти. А там було ребро мого Тарасика... Після того ми запросили ксьондза, зробили підкоп на метр у могилу й захоронили ці останки. Здавалось би, що це кінець. Але ж ні...”
А почалось усе із сну — один із бійців, який також загинув 11 березня, приснився матері й сказав: “Скільки ти ще будеш шукати мені житло? Зв’яжися з юристкою, вона знайде дім. Вона знає який...”
Однією з юристок, яка займалася справою загиблих у Людвинівці, була Галина Янко.
“16 загиблих нам вдалося ідентифікувати завдяки титанічним зусиллям усіх можливих правоохоронних установ України, експертів з Гааги. Одного воїна, на жаль, ми не знайшли. Але серед останків, які сильно обгоріли від вибуху авіабомби і в яких уже ні наші експерти, ні з Гааги не можуть взяти пробу ДНК, — цей молодий красень військовий також міг бути, — каже адвокатка Галина Янко. — У нас було шість томів документів — запитів, звернень, клопотань, скарг. У мене вже було більше як 10 листів про попередні збіги ДНК. Але призначення заключних порівняльних експертиз не відбувалося — слідчі Вишгорода не могли одразу зібрати всі необхідні попередні експертизи, які залишалися по різних областях ненадісланими за підслідністю. Один з прокурорів Вишгорода навіть питав у мене, нащо нам потрібні ті протоколи огляду тіл. Дійшло до того, що родинам стали видавати по одному фрагменту на захоронення, у той час як інші фрагменти у морзі залишалися через відсутність основних висновків про збіг ДНК. Це було наджорстоко. Ми разом із колегою Тетяною Садовською постійно контролювали процес. У вересні 2022-го разом з кінологами під завалами знайшли понад 200 обгорілих останків. Нам допомагали всі правоохоронці прокуратури, поліції, СБУ, судмедексперти, експерти з Гааги. Понад 250 останків неможливо ідентифікувати, бо кістки сильно обгоріли. Через це їх не могли повернути родинам для окремих поховань. Тому вирішили поховати їх у братській могилі в Чернівцях. Це фрагменти тіл 16 бійців, які підтвердила експертиза, та ще трьох — неідентифікованих”.
Надія Лень зізнається — третє поховання було для неї найважчим. “Я не могла осягнути того, що тіла були настільки понівечені, що навіть ті останки неможливо ідентифікувати. Не могла зрозуміти, за що таке випробовування нам, моєму сину, який, певно, за життя мухи не скривдив, — розказує мати. — Мені боліло, що життя моєї дитини було таким коротким, що біографію можна розмістити на сторінці. Чи стало мені тепер уже легше? Не знаю. Тепер є дві могили мого сина. У Чернівці нам три години їзди, нечасто поїдеш. Але будемо це робити... Я ще досі чекаю свого Тарасика. Щовечора лягаю і прокручую, що не так сказала йому, чи, може, чимось скривдила. Плачу й молю сина простити за все”.
