Павло та Наталія Бартащуки родом із села Соколова, що на Вінниччині. Подружжя виховало чотирьох синів і двох доньок. Після повномасштабного вторгнення двоє старших синів добровільно стали до лав ЗСУ, а їхня мати почала волонтерити — плете сітки й пече хліб для військових.
Закінчивши школу, старший з синів Бартащуків — Вадим — пройшов строкову службу, потім став будівельником, працював, зокрема, за кордоном. 24 лютого 2022 року мав виїжджати до Литви на роботу. “Та я змінив плани й пішов до військкомату”, — розповідає 27-річний Вадим. Після навчання на полігоні став артилеристом й у складі 61-ї окремої механізованої бригади потрапив на південний напрямок. “Брали участь у звільненні наших територій, зокрема, Херсону”, — згадує воїн із позивним “Снаряд”. До речі, дали його за те, що з легкістю подавав снаряди 152-го калібру вагою близько 50 кілограмів, хоч сам — високий і худорлявий.
Далі підрозділ перекинули на Донецький напрямок, у район Соледара й Бахмуту. “Бійці з інших бригад давали координати, по яких ми відпрацьовували, — пояснює. — Потім нас вивели на ротацію, і я вирішив перевестись у Третю окрему штурмову бригаду. Взимку цього року нас направили в Авдіївку, де ми тримали оборону. Хоч ворог безперервно гатив, використовуючи все, що має, — КАБи, артилерію, дрони. Ми намагались мінятись, аби поспати бодай дві години”.
Фото надав співрозмовник
16 лютого всім підрозділам ЗСУ наказали виходити з Авдіївки. “У ворога з’явилася змога швидко просуватись, — розповідає Вадим. — Кожна хвилина була на вагу золота, Авдіївку зрівнювали з землею. Коли ми виходили, зав’язався стрілецький бій, російські військові були метрів за 15 від нас... О 8.40 ранку я дістав кульове поранення правого стегна. Впав, наклав турнікет. Побратими прикривали, я став відповзати, але турнікет порвався, виникла сильна кровотеча”. Вадим доповз у будівлю, медики наклали турнікет і зробили тампонаду рани. Та через шквальний вогонь евакуювати воїна вдалось лише ввечері — через 11 годин після того, як він зазнав поранення.
Дорогою до Покровська бійцю вкололи сильнодійне знеболювальне, тож усе, що було далі, пам’ятає уривками. Коли Вадима доставили в лікарню, його нога була холодна й синя — розвинувся турнікетний синдром. Отямився вночі в лікарні Петропавлівки, захотів встати. “Я ніби відчував праву ногу, але зрештою зрозумів, що її вже немає, — ділиться Вадим Бартащук. — Спершу був ступор, але швидко усвідомив, що вже нічого не зміниш, треба рухатись далі”. Тож про ампутацію повідомив 26-річного брата Ігоря, який став на захист країни на початку 2023-го. Потім взявся відписувати рідним і побратимам, мовляв, живий, все добре.
Бійця перевезли в лікарню у Дніпрі, звідти зателефонував батькам. “Ми не знали, що син був у Авдіївці. Він лише написав, що йде на завдання й кілька днів не буде на зв’язку, — розповідає мати Наталія. — А тоді подзвонив, сказав, що зазнав поранення в ногу, тепер у лікарні. Аж наприкінці розмови попросив сісти й додав, що ногу ампутували вище коліна”. Опісля батькам подзвонив син Ігор: “Лише не жалійте його”. Провідати бійця приїхав заступник командира. Вже тоді Вадим пообіцяв йому, що обов’язково повернеться у свою бригаду.
Наступної ночі воїна перевезли у вінницький госпіталь, де провели чергове оперативне втручання, встановили ВАК-систему для очищення рани, переливали кров. Там він нарешті побачився з батьками й старшою сестрою. “Вадим не занепадав духом, — ділиться мати. — Він завжди такий — у будь-яких обставинах не втрачає оптимізму”.
На початку березня хірург запевнив: “Ускладнень немає, результати аналізів у нормі”. Тож Вадиму зняли шви й перевели в НРЦ “Незламні”, що у Львові, де він взявся за відновлення своєї фізичної форми.
● Вадим разом із батьками. Фото надав співрозмовник
На початку червня отримав навчальний протез, а невдовзі — більш функціональний механічний. “Фізіотерапевт вчив правильно ходити, аби не утворювались рани на культі, — розповідає. — Тож після занять у залі ще кілька разів на день виконував вправи самостійно”. Вже через три тижні Вадим став ходити без милиць. “Навіть реабілітологи були вражені таким результатом”, — запевняє мати Наталія. А її син пояснює: “У цьому процесі все залежить від наполегливсті. Якщо не старатись, то важко досягти бажаного результату”.
Нині воїн очікує на новий куксоприймач і проходить ВЛК. “Я переживала за сина щодня, коли був на війні. Переживаю і тепер, бо він сказав, що не залишить побратимів”, — каже мати. Вадим Бартащук сподівається, що йому дозволять повернутись у рідну бригаду. “Розумію, що посадки штурмувати вже не зможу. Але хочу бути корисним війську, можливо, на посаді інструктора”, — зауважує “Снаряд”.