Поки одні шукають лазівки, як уникнути військової служби, ця родина своїм прикладом демонструє любов та вірність державі. Голова сім’ї Ігор Юхименко служить у роті вогневої підтримки 100-ї бригади територіальної оборони Волині. Його шляхом пішли й двоє синів — 29-річний Максим та 25-річний Орест.
“Понад 12 років я працюю старшим тренером збірної України з джиу-джитсу. Займатись цим видом спорту почав ще в армії, став майстром спорту, — розповідає Ігор Юхименко з позивним “Вітер”. — Згодом відкрив секцію і тренував дітей. Джиу-джитсу — не олімпійський вид спорту, але раз на чотири роки під час Всесвітніх ігор і тут обирають найсильнішого. Пишаюсь, що я виховав дворазового чемпіона світу Богдана Мочульського. Крім того, він єдиний у світі, хто отримав спеціальний приз JuJitsu International Federation — за толерантне ставлення до суперника. А скільки було інших перемог європейського та світового рівня — не злічити.
Мій молодший син Орест школярем займався джиу-джитсу, але із професійною кар’єрою не склалося. Старший Максим — чемпіон Європи та світу. У 2014 році під час Революції Гідності я з однодумцями сформував групу тренерів, ми освоїли рукопашний бій, навички стрільби та боротьби з диверсантами. У 2015 — 2018 роках як резервіст служив за контрактом у ЗСУ. Потім очолив єдиний навчальний центр сил ТрО на Волині”.
У перші дні повномасштабного вторгнення тренер взяв до рук зброю та пішов служити у відділення снайперів роти вогневої підтримки. Захищав північний кордон України. Невдовзі до нього приєднались й сини — Максим та Орест. Тепер вони разом служать в одному батальйоні 100-ї бригади тероборони Волині.
“Сини не мали військового досвіду, але заявили, що не відпустять мене самого. Орест став командиром взводу у мінометній батареї, Максим — у стрілецькій роті. Не думав, що моїм дітям доведеться воювати. Рвалась на війну і дружина Наталія, теж спортсменка та моя колишня учениця. Але вмовили її залишитись на господарстві, — додає воїн. — Щодо мого бойового хрещення, то це був другий приліт на Луцький аеродром у перші тижні вторгнення. Ми охороняли один з об’єктів. Надранок прилетіла ракета, впала зовсім близько. Ми відчули вибухову хвилю, далі — гриб диму і вогню”.
У березні 2023 року Ігор Юхименко із синами вирушив на Донеччину. Там чоловік зазнав мінно-вибухового поранення під час ворожого обстрілу.
“Мені травмувало ноги, голову. Дістав сильні ушкодження трьох нервів. Лікувався у Краматорську, Дніпрі. Тепер реабілітація в Луцьку. Наприкінці жовтня повертаюсь до побратимів на передову, вони чекають на мене, — додає Ігор. — Нещодавно й старший син Максим зазнав поранення — під час виходу з позиції у селі Богданівка. Прилетіла міна, й уламками синові зачепило ногу. Він уже пройшов лікування і повертається на бойові позиції. Там тепер воює мій молодший син Орест”.
За словами воїна, за себе він не переживає, а ось за дітей думає постійно. Єдине в Бога просить — щоби ворожі кулі їх оминали.
