Вродлива, тендітна, з надзвичайно красивою усмішкою — такі слова першими спадають на думку, коли бачиш перед собою 34-річну Анну Дівіченко. Але насправді ця відважна жінка з позивним “Гера” може дати фори багатьом чоловікам.
“Мої дитячі роки минали у рідному Кропивницькому та у бабусі в Олександрії. Після дев’ятого класу я вступила до медичного коледжу і закінчила його з червоним дипломом. А потім було навчання у Дніпропетровській медичній академії на спеціалізації “педіатрія”. Інтернатуру проходила у дитячій обласній лікарні у Дніпрі, працювала з немовлятами. У 2012 році стала найщасливішою жінкою на світі, адже народила сина Демида”, — розповідає Анна Дівіченко.
Якось, згадує жінка, їй запропонували попрацювати під час відпустки дитячою лікаркою у національно-патріотичному таборі “Дніпрянин”. Там були польові умови, учасники табору проживали у військових наметах.
“Коли приїхала додому, сказала мамі, що йду служити. Звісно, вона була шокована, але зрештою змирилася з моїм вибором, — додає Анна. — Отак і опинилася на військовій службі у 2017 році. Пам’ятаю свій перший бойовий виїзд. Це було у Красногорівці Донецької області, яка постійно обстрілювалася. Поранений лежав у кузові вантажівки. За вкрай обмежений час ми надали йому допомогу, перев’язали, прокапали. Врятували”.
Після закінчення контракту Анна Дівіченко звільнилась з армії, адже сама виховувала дитину, хотіла приділяти сину більше уваги. Працювала в Одесі лікаркою-педіатринею невідкладної допомоги. Та коли почалася велика війна, знову пішла до війська. Спочатку була тероборона Одещини та Кіровоградщини, далі — захист Сіверськодонецька, звільнення правобережної Херсонщини.
“Пригадую, як в одному із міст на Одещині довелось рятувати цивільного. З’ясувалося, що хлопчик виліз на дах і його вразило електрострумом. Військові, що були неподалік, повідомили у медичний пункт про подію, — розповідає Анна. — У мене завжди із собою все потрібне, але від електротравми я ще не рятувала людей. Попри це, діяла спокійно, оперативно надала потерпілому допомогу, його відвезли у реанімацію. І я така рада, що хлопчик вижив. Його рідні досі залишають на моїй сторінці у соцмережі слова вдячності”.
Нині лейтенантка Анна Дівіченко служить на посаді начальниці медслужби одного з підрозділів 41-ї окремої механізованої бригади ЗСУ.
“Я, як кажуть, на одній хвилі зі своїми бойовими побратимами. Воїни називають мене Андріївна. Що найважче на фронті? Втрачати наших Героїв”, — признається медикиня.
Вдома на мужню військову чекають 11-річний син і мати-волонтерка. Наприкінці розмови Анна ділиться, що після перемоги обов’язково повезе Демида до Криму, де дитиною любила відпочивати. “Буде Ялта, Севастополь і селфі на Ай-Петрі із синьо-жовтим прапором на плечах”, — вірить жінка.
