Пані Ангелина дуже любить народний одяг і знає напам’ять десятки віршів, пісень, молитов не лише українською, але й польською та німецькою мовами.
“Сім’я мамусі жила в селі Футори Любачівського повіту, нині це територія Польщі, — розповідає Галина, донька ювілярки. — У часи Другої світової війни Ангелину та її брата Степана вивезли на примусові роботи до Німеччини. Дівчині пощастило: вона працювала на пивзаводі, а згодом у бауера (господаря. — Авт.), який був лояльним до юної робітниці. Господиня навчила її готувати вишукані європейські страви”. Згодом це врятувало дівчину від каторжної роботи в колгоспі.
Наприкінці війни Ангелині пощастило повернутися додому. У рідному селі вона зустріла свою долю — Миколу Козія, який був на дев’ять років старший. Дівчина на такого “старого” навіть увагу не звертала. Та Миколі вона дуже припала до серця. Він кинув її на свято Івана Купала... в річку. За давнім повір’ям, хлопець, який зробить це з коханою, незабаром одружиться з нею. І можна не вірити в прикмети, але Микола з Ангелиною швидко побралися. Весілля було “панське”, велике й гучне. Жити молоді пішли у власну хату, яку їм подарував батько нареченої. У пари народився син Роман. Коли у Футори прийшли радянські зайди, то вони вбили маму, батька, двох сестер та племінників Ангелини. Родину жінки та її брата насильно вивезли. Він опинився на Прикарпатті, а Ангелина з чоловіком та сином — у селі Кукутківці на Тернопільщині. “Із собою ми не взяли майже нічого. Нас, людей, які звикли до чистоти й порядку, поселили в брудній глиняній хаті, — із сльозами пригадує пані Ангелина. — А наступного дня після приїзду примусово записали до колгоспу”.
Жінка декілька місяців гарувала в ланці, але одного разу її попросили допомогти в конторі приготувати обід для начальства з району. Ангелина приготувала німецькі страви, які так сподобалися гостям, що відтоді її обов’язком стало куховарити для різних перевіряльників.
На Тернопільщині в Козіїв народилися син Зеновій та донька Галина. Згодом, аби бути ближче до брата, Ангелина з родиною переїхала на Прикарпаття. Подружжя почало зводити власний будинок і, здавалося б, життя стало легшим. Проте одне за одним посипалися нещастя: у 23 роки трагічно загинув син Зеновій. Згодом помер чоловік. “Мати вся почорніла від горя, але зціплювала зуби й працювала, — продовжує донька Галина. — У нас було чималеньке господарство: шість сотих городу, корови, свині, кролі, кури, качки, гуси. Окрім того, мама сторожувала в місцевому дитсадку, вивчила мене з братом. Він став архітектором, я — швачкою, а згодом — секретаркою-машиністкою”. Із родини у пані Ангелини нині є донька, четверо онуків і троє правнуків.
До 90 років Ангелина Козій співала у церковному хорі. У 100 років — ще садила й копала картоплю, у 102 — прибирала в хаті, готувала їжу. Щонеділі тішила родину фірмовими стравами. “Ми дуже любили, як мама варила товчений капусняк на ребрах, — каже пані Галина. — Цю страву ще в її рідному селі готували. До квашеної капусти мама додавала товчену картоплю, усе притушковувала на м’ясному бульйоні та вливала овочеву підливу. Також вона пекла солені тістечка — цибуляники й німецький торт на пиві”.
Навіть у свої 105 років бабця Ангелина влаштовує для рідних і тих, хто приходить відвідати поважну пані, своєрідні виступи: декламує вірші та співає церковні й народні пісні українською, польською і німецькою. Знає їх десятки. Каже, що не забуває, бо часто повторює. “Все, що за життя дізналися, навчилися, треба розказувати, онукам і правнукам передавати, — каже ювілярка. — Так розум та язик не “дерев’яніють”, і стаєш з рідними ще ближчою”. Любить ювілярка й гарно вдягнутися. У своєму гардеробі має чимало власноруч вишитих сорочок, квітчастих спідниць, хусток, вишитих фартухів.
Перед сном пані Ангелина більше години молиться за рідних і мир в Україні. У неділю дивиться по телебаченню трансляцію Літургій. “Тримає ня Бог на світі, бо родичів мала’м добрих, жили чесно та побожно”, — зауважує ювілярка.
