“Останні дні, щоб не збожеволіти від болю та розпачу, перебираю старі фотографії, читаю листи, які мені з армії писав син. А ось листівка від доньки Ольги з днем народження. Скільки ж тепла та ніжності там!” — плаче пані Валентина.
Її чоловік, Анатолій, був родом із Грози. “Він старший від мене на 13 років. Познайомились з ним на роботі — працював спочатку в місцевому колгоспі водієм і трактористом, а згодом — токарем та асфальтоукладником у дорожній організації. Останні роки перебував на пенсії, — розповідає Валентина Козир. — Дочці Олі в грудні мало б виповнитись 35 років. Із чоловіком вона була розлучена, виховувала сина Владислава сама. А 36-річний син Ігор був будівельником. Із дружиною Оксаною вони жили душа в душу. Їхньому синочкові Іванкові тепер назавжди вісім... На свята наша велика родина часто збиралася за великим столом і співала українських пісень”.
За словами співрозмовниці, після окупації Грози онуки принципово не хотіли вчитись за навчальною програмою ворога. “Ми навіть збрехали, що Іванко ще маленький, щоб йти до школи, хоча насправді він уже був тоді у першому класі, — каже пані Валентина. — Ігоря окупанти тричі затримували та водили на розстріл. Їм не сподобалося, що він служив в армії та мав звання сержанта. Попри все, син допомагав нашим людям, перевозив через Печенізьку дамбу, яка була єдиним шляхом порятунку з російської окупації. У червні 2022 року на виїзд наважилась я та внук Владислав. На Волині в мене живуть сестра та мама, тож подалися туди. Благала доньку Ольгу їхати з нами, але вона не хотіла покидати батька. Після того як восени минулого року село звільнили ЗСУ, ми відразу ж повернулись з онуком, щоби побачити рідних. Ольга влаштувалась соціальною працівницею, син волонтерив. Іванко продовжив навчатися в українській школі. Та коли Грозу й навколишні села почали знову обстрілювати, ми з Владиславом повернулися на Волинь”.
Про те, що 5 жовтня рідні підуть на поминальний обід за її племінником — воїном ЗСУ Андрієм Козирем, пані Валентина не знала.
“Думала, що пом’януть племінника вдома і на тому все. І кафе ж не працювало, — додає жінка. — В обід до моєї мами зателефонувала односельчанка. Повідомила, що йде з похорону додому і чує вибухи в центрі села. Я набрала своїх — тиша... Зібрала валізу — і мерщій у Грозу. Дочку та чоловіка впізнала першими. Сина та онука — через ДНК, їхні тіла були сильно понівечені. Чотири домовини стояли на моєму подвір’ї. Відспівували два капелани. То до одного з родичів підійду, то до другого... Це була страшна картина. Росіяни вбили три покоління нашої родини. А невістку Оксану у важкому стані ми вже потім знайшли у лікарні, вона досі лікується в Австрії. Тільки днями змогла пригадати, як між ними з Ігорем у кафе сидів Іванко, як тримав цукерочки в руках. А тоді — вибухи. Отямилась невістка від болю, її привалило стіною”.
Єдиний, хто дає жінці силу жити далі, — 14-річний онук Владислав. “Ми в Грозі оформляємо документи, хочу стати опікункою дитини, — розповідає пані Валентина. — Молю Бога, щоб дав сил та здоров’я дочекатись перемоги і покарання цих навідників, братів Мамонів (саме їх СБУ підозрює у наведенні ракети на кафе. — Авт.). Вони дуже жорстокі люди, працювали на ворога, катували наших воїнів. А за кілька днів до звільнення села разом із батьками втекли до Краснодару”.
Валентина Козир ще не знає, чи залишиться у Грозі назавжди. Занадто важко. “Не тільки тому, що тут загинули мої рідні, а й через те, що, незважаючи на страшне горе, яке пережило наше село (від ракетного удару 5 жовтня там загинуло 59 осіб. — Авт.), деякі односельці досі симпатизують Росії. Єдине, за що вдячна цій проклятій війні, — що зняла маски з людей, показала, хто є хто”, — каже згорьована жінка.
