Коли почалося повномасштабне вторгнення, працівник поліції Олександр Мацюра з Вінниччини приєднався до лав ЗСУ. Навесні минулого року захисник зазнав на Донеччині осколкового поранення ніг. Лікарі не давали жодних шансів, що він знову ходитиме. Але...
“Я виріс у селі Тартак у звичайній родині. Мама вже померла, тато на пенсії, має інвалідність, — каже Олександр Мацюра. — Після строкової служби працював дільничним інспектором поліції. Паралельно закінчив Вінницький інститут ринкових відносин за фахом “правознавство”. Від рядового дослужився до старшого лейтенанта. Далі була служба в органах пробації, де вів нагляд за засудженими до умовних термінів покарань. У 2018 році пройшов у Миколаєві навчальні збори, і мене записали до оперативного резерву ЗСУ першої черги”.
1 березня 2022 року Олександра мобілізували, він опинився у складі 35-ї окремої бригади морської піхоти на посаді гранатометника. Спершу з побратимами служив в Одеській області неподалік кордону з невизнаним Придністров’ям. У серпні вирушив у Херсон, де брав участь у боях за звільнення міста.
“У мене то був перший бойовий досвід, — згадує співрозмовник. — У Херсоні дістав і своє перше поранення. Так сталось, що з товаришем ми відносили на евакуацію пораненого розвідника. Коли повертались на свої позиції, налетів бомбардувальник-“сушка” і накрив нас авіабомбами. На щастя, загиблих не було, лише поранені. Уламки зачепили мені плече та п’яту. Відчув затерпання в нозі й холод у руці. Побачив, що у бліндажі привалило побратима, треба було його рятувати. Згодом мене евакуювали, витягнули осколки, майже місяць я лікувався й проходив реабілітацію. Потім ще місяць відпустки, і в листопаді 2022 року повернувся у свій підрозділ, який перекинули на Авдіївський напрямок. Кілька разів нас відряджали до іншого підрозділу, який обороняв Вугледар. Там я був контужений, тиждень лікувався — і знову на передову”.
22 травня 2023 року Олександра Мацюру поранило втретє. Сталося це під час виходу до населеного пункту Новокалинове, що на Донеччині. Бійцям поставили завдання втримати вкрай важливу та водночас проблемну лісосмугу.
“Нас поділили на дві групи, які мали змінювати одна одну через добу. Бо ситуація на цьому напрямку була дуже важка. І ось коли я зі своїми побратимами відчергував і трохи відпочивав, нас знову підняли по бойовій тривозі. Повідомили, що іншу групу беруть у кільце й треба допомогти, — розповідає Олександр Мацюра. — Був ранок. Окупанти вже зайшли в лісосмугу, ми стали її зачищати. У той час противник закидав нас снарядами з артилерії, багатьох морпіхів поранило. Чекали на евакуаційну машину, але її чомусь довго не було. Тому я взяв під руки одного із поранених, аби відійти. І тут — приліт мінометного снаряда. Я впав на землю, але уламки поцілили у спину, ноги. Відразу нижче пояса все затерпло. Зняв каску, бронежилет і поповз на ліктях. Кілька кілометрів. На щастя, дорогою мене змогла забрати евакуаційна машина. Коли запитав водія, чому ж так довго їхали, той відповів, що командування думало, що в тій лісосмузі вже всі загинули, бо там було пекло. І лише з дрона побачивши, що хтось ворушиться, вирушили на порятунок. Мабуть, я народився у сорочці. Це диво, що знайшов сили і повз”.
Першу допомогу воїну надали у Покровську. Далі була лікарня у Дніпрі, де медики витягнули з його спини та ніг кілька осколків.
“Важко було не занепасти духом ці перші тижні, бо я був лежачий. Від думки, що буду все життя прикутий до колісного крісла, ставало страшно. Мені було важко спілкуватися навіть з татом, — каже Олександр. — Потім було лікування у Вінниці, постало питання про ще одну операцію. Але на консиліумі хірурги вирішили, що втручанням можна зробити ще гірше. Мене відправили на реабілітацію, встановивши ортези, котрі зафіксували стопи. Професіоналізм медиків, підтримка товаришів і віра в себе зробили ще одне диво. Раніше мене перевозили каталкою, а вже за кілька тижнів я сів на візок, потім були ходунки, милиці...” Зрештою воїн почав ходити. Олександра Мацюру виписали з лікарні, звільнили зі служби за станом здоров’ям, і він повернувся на попередню роботу, у поліцію.
“Часто спілкуюся з побратимами, підтримую їх, а вони — мене, — ділиться Олександр. — Дуже важко зараз на фронті. Але вірю, що переможемо ворога. Інакше й бути не може”.
