Батьки львів’янина Гліба Портмана розлучились, коли йому було два роки. Тож виховували хлопчика мама та бабуся з дідусем. У 2014 році його батько добровільно став на захист країни, приєднавшись до лав 80-ї ОДШБр. А Гліб після школи навчався в поліграфічному коледжі. Опісля вступив до Львівського державного університету внутрішніх справ, де опановував професію психолога.
“Після початку повномасштабного вторгнення батько повернувся до війська. А я двічі ходив у ТЦК. Та мене не брали, бо зір на правому оці був на рівні 10%, — каже Гліб. — Якось побачив у соцмережі інформацію про донабір до 125-ї бригади ТрО, звернувся туди і мене взяли”. 18-річний юнак пройшов навчання і став стрільцем. Згодом його направили у саперний взвод 215-го батальйону. Батько тоді жартома поспівчував, мовляв, сапери — це “одноразки”. 4 червня 2022-го Олексій Портман загинув на Донеччині. А в середині серпня його син, який взяв собі позивний “Оз”, потрапив у зону бойових дій.
“Ми були на межі Донецької та Луганської областей. Проводили розмінування боєкомплектів, які не розірвались після обстрілів, “розчищали” місця для майбутніх позицій, — розповідає солдат. — Наш підрозділ зазнав чималих втрат, а що піхоти не вистачало, то нам дали завдання зайняти спостережний пункт поблизу селища Червона Діброва”. На світанку 5 грудня бійці дісталися позиції, а близько обіду вороги стали гатити по ній з артилерії й штурмувати лісосмугу. “Нас було п’ятеро, — згадує “Оз”. — На позицію з тилу й флангу зайшло близько 30 противників. Один побратим загинув, другий був важкий “трьохсотий”, третій — з легким пораненням. Мене контузило внаслідок розриву ворожого набою РПГ”. Українські воїни потрапили в оточення, у них закінчився боєкомплект. Росіяни запропонували їм здатися.
“Як старший групи, я виходив першим, — згадує Гліб Портман. — Запевнив, що без зброї. Підійшов до краю окопа з піднятими руками. Аж тут почув зліва автоматну чергу в мій бік. Судячи з траєкторії, ворог стріляв на ураження. Інстинктивно впав, спершу не відчув поранення”. Бійцям ЗСУ знову наказали вийти з окопа. Поки виходили побратими, Гліб зрозумів, що йому перебило плечову кістку правої руки. Росіяни наклали турнікет, але нижче поранення. Й одразу почали допит. Їх цікавило, де решта бійців і скільки їх залишилося. Не могли повірити, що оборону тримало лише п’ятеро молодих воїнів. “Серед особового складу противника були втрати, тож вони вирішили помститись. Одного побратима розстріляли... Іншому товаришу (який зазнав осколкового поранення спини) прострелили обидві кисті, намагались виколоти очі, надрізали вухо й завдали ножового поранення в ногу. Ще одного побратима били ногами й прикладами по голові й всьому тілі, поламавши ребра”, — згадує сапер.
Трьох воїнів ЗСУ із зав’язаними очима росіяни повезли у штаб. За здогадами Гліба Портмана, це було в тимчасово окупованому Сватовому. Полковник ЗС РФ допитувався, з якого вони підрозділу, де базуються, яке мають озброєння. “А ми покликалися на молодий вік, мовляв, необізнані, — ділиться. — І, видно, нам повірили”.
Після трьох днів у підвалі двох полонених, зокрема й Гліба, відправили до лікарні. Там “Озу” на поранену руку встановили апарат зовнішньої фіксації. А далі було СІЗО №2 й виправна колонії №36, що в Луганській області, де утримували близько пів тисячі наших бранців. “Періодично тамтешня адміністрація влаштовувала всілякі “шоу-програми”. Наприклад, нас шикували надворі на морозі й впродовж чотирьох годин змушували співати російських пісень, — розказує Гліб. — Або проводили так звані веселі старти, під час яких ми мали присідати, відтискатись, навприсядки ходити. І все це відбувалося під “мотиваційні” удари гумовими палицями”. За словами військового, у колонії українських полонених годували погано. “Наприклад, давали 15 макаронок-спіральок, іноді — з жиром, — згадує. — Я втратив трохи більше як 10 кілограмів. А деякі хлопці — і 40 — 50. Наприкінці літа у спеку моя рука загноїлася, від рани відгонило запахом здохлятини. Біль був шалений”. У листопаді 2023-го військового перевели у цивільну лікарню, де зняли апарат зовнішньої фіксації, наклали гіпсову шину, прокапали антибіотиком і час від часу давали слабке знеболювальне.
Зранку 2 січня цього року до палати увійшов представник ФСБ, спитав, чи хоче Гліб на обмін. “Мене посадили в “буханку”. Цілий день ми об’їжджали медзаклади й колонії окупованої Донеччини та Луганщини, збираючи наших поранених воїнів, — згадує. — Потім нас напхали, як шпроти в банку, в кузови вантажних машин і повезли до аеродрому в Таганрозі”. Але на півдорозі надійшла інформація, що обмін зривається. Конвоїри вирішили зупинитись на ніч у місцевій колонії. Тамтешні працівники вишикувалися коридором з обох боків і били полонених, коли ті бігли до камер. А зранку “проводжали” крізь такий самий коридор. Зрештою наступного дня рашисти повантажили полонених в Іл-76 і доставили до кордону з Сумською областю, а звідти їх забрали на рідну землю. Бранців нагодували, видали речові набори та мобільники, щоб зв’язалися з рідними. Тоді нарешті мама, Юліанна, яка не розмовляла зі сином 13 місяців, почула довгожданий дзвінок. “Я жартома вибачився, що надовго затримався. І запевнив, що скоро приїду, — розповідає Гліб. — А мама відповіла: “Постарайся цього разу не затримуватися, бо попередня вечеря давно зіпсувалася”. Наприкінці короткої розмови вона не змогла стримати емоцій і розплакалась.
Гліба разом з іншими воїнами ЗСУ та морської піхоти перевели в санаторій у Нових Санжарах на Полтавщині, де обстежили. Кількох бійців одразу ж відправили у диспансер з підозрою на туберкульоз. “А з нами почали працювати психологи”, — каже. Навесні “Оз” потрапив до Лікарні святого Пантелеймона у Львові. Щоб зберегти руку, тамтешні лікарі встановили цементний спейсер (аби сформувати місце для кістки та відновити живлення). А влітку трансплантували на ушкоджену ділянку частину тазової кістки пацієнта.
“Тривалий час кістка не зросталась, була дуже крихкою. Але під наглядом лікаря я поволі розробляв суглоби, — ділиться 21-річний Гліб Портман. — І вже восени поїхав до своїх хлопців на Запорізький напрямок. На “нуль” мене не відпустили, хоча просився. Натомість допомагав підрозділу робити заготовки до мінування.
Через півтора місяця повернувся, відтоді проходжу реабілітацію в НРЦ “Незламні”. Уже можу піднімати й опускати руку, згинати й розгинати в лікті, працюю з невеликими гантелями по 2 кілограми. Сподіваюсь, реабілітація забере не більше як три місяці. Опісля повернуся на службу”.