Нещодавно офіцер ЗСУ Олексій Петров написав у соцмережі, що під час війни Судного дня — 2 Ізраїль щодня надає інформацію про кількість загиблих солдатів та офіцерів. А наша влада, мовляв, чомусь цього не робить. Чимало українців відреагували на допис. “Загиблі мають імена, обличчя, біографії. Це про повагу, про пам’ять, про вдячність. А у нас не повідомляють, щоб людей не лякати. Наче люди настільки дурні, що не бачать цвинтарів і не розуміють нічого”, — зауважила одна із дописувачок. А інша додала, що оприлюднення українських втрат “було би крижаним душем для нашого суспільства, яке вже розслабилося і змирилося з думкою, що війна десь там”.
— Це дуже складна й болюча тема. Почнімо з того, що ніколи статистика не відповідала реальній кількості втрат, — каже військовий експерт Дмитро Снєгирьов. — Візьмімо бодай приклад Другої світової війни. Тоді публікували списки загиблих і саме з відкритих джерел більшість дізнавалась про долю своїх близьких. Але згодом загальний показник втрат щоразу змінювався. Спершу повідомляли про 5 мільйонів загиблих, потім з’явились цифри у сім, 12 мільйонів. А за часів СРСР офіційно вважалось, що кількість втрат у Другій світовій війні становить 20 мільйонів.
Тож не варто думати, що поява інформації про кількість втрат буде об’єктивною. Однією з причин є військова цензура — будьяка інформація, що може бути використана противником, перевіряється цензорами. Це нормальна світова практика й тактика будь-якої воюючої країни, зокрема тому, що інформація про кількість втрат дає окупанту можливість оцінити мобілізаційну здатність ЗСУ. Тож навіть якщо почне з’являтись публічна інформація про теперішню кількість втрат, не переконаний, що повідомлятимуть реальні цифри.
— У першому бою під час повномасштабного вторгнення у моєму підрозділі двоє загинуло, троє зазнали поранень, — розповідає офіцер ЗСУ Ігор Лапін. — Я про це написав у соцмережі. Тоді багато хто питав, навіщо це роблю. А потім це замовчування стало державною політикою... Хтось може вважати, що оприлюднення такої інформації на руку росіянам, які казатимуть, що нас лишилось мало. Не погоджусь! Це потрібно, аби суспільство розуміло, якою ціною ми тримаємо рубежі. Треба бути чесним зі своїм народом і воїнами. Потрібно щодня 24/7 крутити ролики про подвиг військових, показуючи реалії війни.
Натомість у нашому суспільстві формують завищені очікування. Згадаймо бодай слова Арестовича про “два-три тижні й усе закінчиться”, Буданова — про “перемогу в травні 2023 року і літо в Криму”, Подоляка: “скоро перемога”. На цьому фоні тил сидить і думає: “Чого мені йти на війну, ще трішки попетляю, і без мене все закінчиться”.
І ще одне. Тепер весь світ підтримує Ізраїль, адже щодня звідти показують репортажі, як гинуть цивільні, військові, як останні героїчно воюють. Тоді як ми про це мовчимо. А кому захочуть більше допомагати — тим, хто чесно говорить про ціну своєї боротьби, чи тим, хто мовчить про втрати?!
— А от я вважаю це рішення правильним, — каже Ігор Скучинський, командир 9-ї запасної роти 14-ї ОМБр. — Якщо взяти реальний показник втрат зі сторони ворога й поділити його на три, отримаємо дані наших втрат. Щоденні озвучення цих цифр не повернуть мертвих, натомість це призведе до підвищення паніки в суспільстві.
— Чому?
● І. Скучинський:
— У перші місяці повномасштабного вторгнення мотивація зашкалювала, велика кількість українців тоді стояла в чергах до військкоматів, аби потрапити до лав ЗСУ. Здебільшого йшлося про тих, хто пройшов АТО/ ООС. Ці люди знали, на що вони йдуть і що може статись. Нині ж мотивація служити в більшості військовозобов’язаних-“тиловиків” на рівні нижче нуля. Якби ще й висвітлювали щодня ту жахливу реальність стосовно наших втрат, це лише б каталізувало ці процеси в негативний бік. А вітчизну треба захищати! Бо якщо тил забуде про фронт, то невдовзі тил стане фронтом.
