“Я не можу назвати їх українцями, якщо вони не говорять українською мовою. То нехай себе назвуть “руcскімі”, — так в одному з інтерв’ю відома мовознавиця Ірина Фаріон відгукнулася про російськомовних бійців полку “Азов”, які героїчно тримали оборону Маріуполя.
І коли на адресу філологині полетіли критичні стріли, вона пішла ще далі. “Бидломаса має припадок від моєї правди про москворотих биків, що ганьблять ЗСУ. Гражданє досі не вивчили, що мова ЗСУ — українська, стаття 29”, — написала Фаріон у соцмережі.
Такі висловлювання спричинили справжній мовний скандал. Одні вважають, що не може бути лагідної українізації в умовах екзистенційної війни, коли ворог проводить русифікацію на окупованих територіях. Інші ж переконані, що розпалювати ворожнечу через мову не на часі. Хто має рацію?
— Чи варто засуджувати військових, які спілкуються нині російською?
— Я прихильник закону, — каже голова комітету Верховної Ради Микола Княжицький. — Закон говорить про те, що в армії у службовий час — для команд, для статутів — використовують українську мову. Так воно і є. На побутове спілкування закон не поширюється. Тобто у побуті — за столом чи в окопі — ані українським захисникам, ані решті громадян ніхто не забороняє і не забороняв висловлюватися іншою мовою.
— По-перше, ми живемо у вільній країні, — додає координатор руху “Простір свободи” Тарас Шамайда. — Це означає, що ніхто нікому не може вказувати, якою мовою їм говорити між собою. Ми можемо лише спонукати, переконувати, сприяти використанню української.
По-друге, триває війна. Військові — це люди, які можуть загинути на фронті кожного дня, кожної миті. Вони заслуговують на особливу увагу та повагу. Найважливіше — їхній чин. Воїни захищають Україну, нашу мову, все, що знищує “рускій мір”. Без цих воїнів, хоч би якою мовою вони говорили, України просто не існувало б.
— Справжні українці розуміють, що Україна може існувати за умови чіткого виконання 10-ї статті Конституції та закону про функціонування української мови як державної, — переконаний громадський діяч та учасник дисидентського руху в радянській Україні Ярослав Кендзьор. — Бо без мови немає повноцінної держави.
Спонукати українців говорити українською треба, але у толерантній формі, а не по-хамськи. Як людина, яка була в епіцентрі державотворення, скажу так: якби не було війни, якби в нас було мирно й спокійно, можна було б спокійніше сприймати різкі зауваження щодо мови. Але у час повномасштабного вторгнення Росії, коли стоїть питання “бути чи не бути українській державі”, розпалювати ворожнечу через мову, зокрема обзивати наших воїнів за те, що вони не говорять українською, категорично не можна!
Ми маємо ставитися до військових поблажливо. Бо це люди, які взяли до рук зброю і захищають державу. А якщо не буде держави, то й мови не буде. Як каже Путін? “Рассія заканчіваєтса там, гдє заканчіваєтса русскій язик”. Отже, нам перш за все треба захистити державу!
— Чи погоджуєтеся ви з такими думками?
— Ні, немає такої обставини, яка могла б відтермінувати українізацію, — каже голова Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Т. Шевченка Павло Мовчан. — Ми боронимо не просто гектари землі, а свою ідентичність, яку сторіччями забороняли! Тому не може бути паузи в нашій боротьбі за мову! До військових, які говорять російською, я ставлюся дуже негативно. Чому вони не переходять на українську? Бо не хочуть!
— Українська армія має бути українськомовною! — наголошує директор Інституту української мови НАНУ Павло Гриценко. — У приватному житті спілкуйтеся якою завгодно. У Збройних силах ви виконуєте функцію держави із захисту територіальної цілісності та суверенітету країни, тому, будь ласка, говоріть українською.
ЗСУ, тобто воїни, сьогодні мають найбільший авторитет. Тому я вважаю, що вони повинні подавати приклад спілкування українською. Можливо, у декого із військових українська неідеальна. Але важливо, щоб це була українська.
Я читав інтерв’ю одного воїна, у мирному житті банкіра та бізнесмена, який втратив на війні сина. Так-от, він, командир роти, заборонив своїм підлеглим спілкуватися російською. “Все, відтепер ми в підрозділі спілкуємось українською мовою. Крапка. Ми не дискутуємо на цю тему. Ми не кажемо “зручно” чи “незручно”. Ми спілкуємося українською”, — заявив він. Так мають діяти справжні патріоти. На воїнів дивиться нація. Тому вони першими мають сказати: “Припинімо оцей балаган! Говорімо українською”.
— Насправді є два типи зросійщених військових, — зазначає українська письменниця і громадська діячка Лариса Ніцой. — Я стикалася з обома, бо багато спілкуюся із військовими. Перший тип: вони воюють за те, щоб їхні діти в тилу говорили українською, щоб освіта була українською, щоб культура була українською, щоби всюди запанувала українська. Ці військові кажуть владі та іншим змосковщеним цивільним у тилу: “Ей, народ, що це ви нами прикриваєтеся? Вчіть українську. А ми за можливості в окопах уже переходимо на українську, після перемоги надолужимо”. До такого типу змосковщених військових я ставлюся з повагою, розумінням і великою вдячністю за наш захист.
Але є другий тип змосковщених військових. Вони не збираються вчити українську мову. На будь-які зауваження щодо їхнього “язика” агресують, часто з матюками. Кажуть: “Ми ваюєм за вас, пока ви, нікто, сідітє за нашімі спінамі. Ми імєєм право разгаварівать так, как нам хочєтса. І ми будєм послє пабєди разгаварівать так, как і разгаварівалі всєгда. Ми ето право заслужилі в окопах. А ви ідітє…” Вони нам це кажуть тепер, поки ми всіма силами українізовуємо наш український простір – це наш фронт у тилу. Вони не вважають це фронтом і знецінюють його.
Це небезпечний тип змосковщених військових. Вони вже заявляють, що після війни розмовлятимуть московською. А це означає, що ці люди потребуватимуть свого сегменту культури і культурного продукту московською мовою: москвомовних пісень, москвомовних відосів, москвомовного кіно, москвомовних книжок... Вони розмовлятимуть зі своїми дітьми чи внуками московською мовою і рано чи пізно захочуть для них москвомовної освіти. Усі разом вони наповнюватимуть український простір московською мовою. Ще й кричатимуть про “ущємлєніє іх прав”, посилаючись на своє військове минуле. А наше толерантне суспільство може виявитися перед цими людьми безпорадними, адже вони справді воїни, захисники, мають особливий статус...
— Як ви вважаєте, чому чимало громадян України досі не переходить на українську?
● П. Мовчан:
— Бо в коридорах влади також говорять російською. На жаль, утвердження української мови в Україні для керівництва держави не є серед пріоритетів. Рано чи пізно вибори будуть, і, як бачу, вже почалася боротьба за москворотого виборця.
● Я. Кендзьор:
— Ми мусимо брати до уваги 70-літню історію України у складі СРСР, де головною метою Москви було “створення єдиного радянського народу”. Український ген тоді був настільки скалічений внаслідок голодоморів, виселення українського населення, винищення української інтелігенції і так далі, — що виправити його було непросто. Треба було постійно, наполегливо і ненав’язливо впроваджувати українську мову. Та, на жаль, влада часто не приділяла достатньої уваги цій проблемі. Тому досі значна частина українських громадян не опанувала української мови.
● П. Гриценко:
— На жаль, на місцях часто робили так, щоб українізація не відбулася. Надто у тих регіонах, де її життя потребувало перш за все. Там тривала запекла боротьба проти української мови. Саме ця боротьба й притягла туди Путіна. Куди він насамперед прийшов? Туди, де кричали: “Путін пріді!” Туди, де говорили “какая разніца”.
— То якою має бути українізація у час війни?
● Я. Кендзьор:
— Грубими методами неможливо домогтися успіхів у такій архіважливій справі, як панування української мови в українській державі. Це те саме, що в сім’ї виховувати дитину лише ляпасами й палицею. Я дуже би хотів, щоби в наших окопах звучала лише українська. Захистимо українську державу, тоді завершимо й процес українізації.
● Т. Шамайда:
— Насправді підтримка суспільством української мови колосальна. За даними соціологів, приблизно 80% українців — і тих, хто говорить українською, і тих, хто поки що говорить російською, підтримують закон про державну мову. Це, безумовно, не може не турбувати Росію. Бо мета Кремля не просто зруйнувати наші міста й села чи захопити територію. Мета — стерти нашу ідентичність, знищити нашу мову, нашу самосвідомість, зробити нас частиною Росії. А мова — це те, що цьому протистоїть. Тому нам надзвичайно важливо зберігати єдність. Не варто вестися на провокації довкола мовного питання. Українізація — постійний процес, він триває багато років і триватиме далі.
● М. Княжицький:
— У нас з українізацією все гаразд. Ми ухвалили закон, який є одним із найкращих у Європі. Відповідно до цього закону, якщо ви у публічній сфері. тобто в магазині, таксі, кав’ярні, звертаєтесь українською, вам зобов'язані відповідати українською. У сфері державного управління, в судах, усюди — українська мова.
● Л. Ніцой:
— Українізація, а точніше дерусифікація, знемосковщення, має бути. Те, що в нас називалося лагідною українізацією, насправді було її відсутністю. Українізація повинна бути, як правила дорожнього руху: з чітко прописаними вимогами, які твердо захищають українську мову, і жорсткими штрафами. А не з таким законом, як у нас: закон, як дишло – куди повернув, туди й вийшло. Має бути чіткий і дієвий (а не фантомний!) механізм контролю за дотриманням закону. Ухвалений у 2019 році закон про мову був слабкий, тому спрацював у нашому суспільстві украй слабко.
Українізацію в нашій країні утвердив і далі утверджує не закон, а війна, московські ракети і московитська жорстокість. Українізація в нашій країні — це не результат роботи нашої влади. Те, що українізація нині котиться широкою хвилею по всій Україні, – це робота людей, звичайних українців, народу, які не хочуть більше терпіти змосковщення на своїй території, у яких прокинулася історична і ментальна пам'ять, які хочуть повернення до українського коріння.
