“Не мовчи! Полон — вбиває!” — з таким гаслом вийшли на вулиці міст родичі військовополонених. За їхніми словами, РФ заблокувала процес обміну полоненими, а наше суспільство починає забувати про тих, хто досі перебуває в руках ворога.
Фото з архіву співрозмовників
“НАШІ РІДНІ В ПОЛОНІ, А РАЗОМ З НИМИ — І МИ”
“У російському полоні, за даними Мінреінтеграції, перебуває понад чотири тисячі українців, більшість з них — військові, — каже пані Наталя, одна з організаторок заходу та мати військовополоненого. — На мою думку, це число значно більше. Уже багато місяців, як процес обміну зупинено. Росія не повідомляє про місця утримання наших рідних. Чи надали пораненим (а таких багато) медичну допомогу, потрібні ліки? Ми цього теж не знаємо”.
Артему, синові Наталії, 31 рік. “З 2015-го він перебував у зоні АТО, у 2016-му — закріпився у Маріуполі. Воював з перших днів повномасштабної війни”, — каже жінка.
Фото з архіву співрозмовників
Крайній раз мати чула голос сина 17 травня. “Сказав, що скоро побачимося і що все буде добре, — згадує жінка. — Далі, як мені відомо, він перебував в Оленівці — у так званому бараці смерті, дістав там осколкові поранення. Де мій син зараз, в якому стані — я не знаю. І ця безпорадність — вбивча! Наші рідні в полоні, а разом з ними — і ми”.
“ІЛЛЯ СИЛЬНО СХУД, А ЩЕ — ЗАЇКАВСЯ”
Ірина з Харкова також вийшла на пікет, щоб нагадати про свого 24-річного сина Іллю. Він пішов служити в “Азов” у 19 років. Хлопець з російськомовної родини, але на службі перейшов на українську. “Якось Ілля сказав мені: “Мам, я дуже люблю Україну”, — розповідає жінка.
24 лютого 2022-го Ілля залефонував і попросив матір виїхати з Харкова. Казав, що бачив, як дев’ятиповерхівки складаються мов картковий будиночок. “Для мене це був важкий крок, адже я вже знаю, що таке втрачати дім, бо є переселенкою з Прип’яті, — каже Ірина. — Та син наполіг, і ми з його дівчиною перебралися у безпечне місце. До речі, він планував освідчитися коханій, але не встиг”.
Тривалий час Ірина не знала, що з сином, в якому він стані. “Коли ж дізналася, що Ілля перебував в Оленівській колонії, то від болю й розпачу я кричала, — каже схвильовано жінка. — А минулої зими випадково побачила сина на відео у соцмережі... Він називав своє ім’я та прізвище. Ілля сильно схуд. А ще заїкався, хоч ніколи такої проблеми не мав. Ймовірно, це могло статися через застосування електрошокера. Після побаченого я впала на підлогу і плакала. Пропонувала навіть обміняти себе на сина”.
Ірина каже, що готова терпіти все, тільки б він повернувся додому. “Знаєте, коли у квартирі було дуже холодно, я не вмикала обігрівача — не могла дозволити собі бути в теплі, коли моя дитина у холоді та голоді... Якось Ілля мені приснився. Спитала, що йому допомагає триматися, а він відповів: “Те, що ви у мене вірите, мамо”. А на його день народження я поїхала у монастир. Монах сказав мені, що мати ніколи не повинна втрачати надію. І я її не втрачу”.
“МОЛЮСЯ, ЩОБ БРАТ ПОВЕРНУВСЯ”
Киянка Наталя чекає з полону рідного брата Артема, який служив у прикордонній службі у Маріуполі.
“Мій брат став на захист країни ще в 2014-му, — каже Наталя. — Він — історик. Вважав, що Росія ніколи не спиниться на якомусь одному регіоні. Крайній раз подзвонив мамі перед Великоднем 2022-го. Заспокоював, що все добре, просив, щоб не хвилювалася. Та мама серцем відчула — щось сталося. Після цього контакт з ним обірвався”.
На відео з виходу у полон захисників з “Азовсталі” родина впізнала Артема. А далі — жодних новин до листопада 2022-го.
“Побратими, яких звільняли з полону, розповідали, що бачили нашого Артема. Так ми дізналися, що він живий, — каже сестра. — Але точне місце перебування брата нам невідоме. Та я не опускаю рук, бо мушу підтримувати родину. Допомагаю тим, хто на фронті. Молюся, щоб брат повернувся якнайскоріше”.
Фото з архіву співрозмовників
“ТЕЛЕФОН НЕ ВИПУСКАЮ З РУК, НАВІТЬ КОЛИ СПЛЮ”
29-річний Володимир із села Мартинівка, що на Полтавщині, — єдиний син Оксани Іванілової. Ще у 2013 році хлопець пішов на строкову службу.
“Ми його відмовляли, але він був налаштований рішуче: “Дід служив, батько служив, і я буду”, — розповідає мама військовополоненого. — Так Володя опинився у складі внутрішніх військ МВС України. У 2016 році вступив у Харківську академію Нацгвардії, вчився на офіцера, через п’ять років закінчив її. Коли почалося повномасштабне вторгнення, син перебував у Маріуполі”.
Крайній раз мама говорила з Володею 19 березня. “Сказав, що дуже важко, ситуація складна. Я ж казала, що він у нас сильний, мусить триматися. Попросила, щоб урятував себе й підлеглих, — згадує мати. — 27 березня 2022 року він потрапив у полон. Спершу Володю тримали у Донецькому СІЗО, потім відвезли до Оленівської колонії, а з червня 2022 року син перебуває в колонії у Горлівці”.
Минулої зими військовополоненому дозволили листування з рідними. “Звісно, листи проходили фільтрацію, але я хоч знала, що він живий, — каже мати. — Зараз листування заборонено. Та я знайшла місцевих з Горлівки, яким пересилаю гроші, щоб вони питали в охоронців колонії, чи мій Володя досі там”.
Оксана ділиться, що навіть купила синові подарунки на Миколая, приготує їх і на Новий рік та Різдво.
“Кажу всім, що ось-ось приїде наш Вовчик і буде з подарунками. Вірю, що станеться новорічне диво! Син подзвонить і скаже, що їде додому. Телефон не випускаю з рук, навіть коли сплю”, — розповідає Оксана Іванілова.
“У МЕНЕ СТАВСЯ НЕРВОВИЙ ЗРИВ”
Тетяна з Броварів не бачила свого 23-річного сина вже майже два роки. У 18-ть Артем заявив, що піде в “Азов”.
“Я просила почекати хоча б рік, але коли сину виповнилося 19, він сказав, що вже проходить медкомісію і що рішення — остаточне, — мовить пані Тетяна. — Син обрав “Азов”, бо, як пояснював, там не так, як у звичайній армії. Усі — одна родина, наприклад, звертаються один до одного “друже”.
Останнє смс від сина надійшло 17 травня 2022-го. “Артем написав, що в них довго не буде зв’язку, просив, щоб я не хвилювалася. А ще написав, що любить нас і пишається своїми батьками... Я знала, що означатиме полон для азовців. У мене стався нервовий зрив. Коли ж прочитала про теракт в Оленівці, знову був відчай, — розповідає Тетяна. — Тільки у вересні я дізналася, що син живий. А на Благовіщення мені подзвонив цивільний, який у Донецьку опинився в одній камері з Артемом. Сказав, що Артем тримається... У травні цього року дістала звістку від азовців, які були із сином у сусідній камері. Відтоді не знаю про нього нічого”.
Тетяна каже, що їй особливо важко у цей передсвятковий час: “Артем любив святкувати Новий рік навіть більше, ніж свій день народження. Я завжди прикрашала нашу оселю — вона була як у казці. А тепер навіть не ставлю ялинку”.
“ХЛОПЦІ ДУЖЕ ХОЧУТЬ ДОДОМУ”
У полоні також перебуває 25-річний Владислав Бакум з Ковеля. “У 2018-му син вирішив долучитися до лав “Азова”, — розповідає мама воїна Тетяна Бакум. — Коли почалося повномасштабне вторгнення, він з побратимами захищав Маріуполь. У травні разом з іншими оборонцями “Азовсталі” вийшов у полон”.
Влад перебував у колонії в Оленівці. Цього року в травні звільнився його побратим, який був з ним у камері. Сказав пані Тетяні, що її Влад живий, тримається. І що наші хлопці дуже чекають повернення додому.
Жінка каже, що сили жити далі їй дають рідні, друзі та волонтерство, зокрема, вона займається сортуванням медикаментів.
“На Влада чекає його 13-річна сестричка. Вона моя підтримка тепер, — додає Тетяна. — День, коли мого сина звільнять з полону, стане найщасливішим у житті”.
ЧОМУ НЕ ВІДБУВАЮТЬСЯ ОБМІНИ?
— На мою думку, є три причини, — каже адвокат Микола Полозов. — Перша: Кремль не зацікавлений у поверненні своїх військових. За винятком хіба льотчиків, яких вчити довго і дорого. Або кадировців, за яких просять. Друга причина: українських військовослужбовців Росія навмисно утримує в полоні, щоб вони не повернулися на фронт. А ще, не проводячи обмінів, Кремль намагається створити соціальну напругу всередині України і так схилити нас до мирних переговорів.
Фото з архіву співрозмовників
За моїми даними, українські військовополонені перебувають у жахливих умовах. Більшість з них утримують на території так званих “ДНР” і “ЛНР”. Їх б’ють, катують, морять голодом.
Вочевидь, треба шукати різні варіанти, як витягнути наших воїнів з полону. Скажімо, Папа Римський міг би звернутися з таким гуманітарним питанням до Патріарха Кирила. Тим більше що має відбутися їхня зустріч. Але чи піде на обмін Кремль?!”
