Якщо у 2022 — 2023 маркетинговому році експорт зернових та олійних продуктів становив 20 мільярдів доларів, то 8 мільярдів із них до України не повернулося, відзначають аналітики. При цьому дивуються: яку мотивацію повинні мати наші союзники, щоб давати нам 3 мільярди доларів щомісяця, якщо українські фінансово-промислові групи (ФПГ) не хочуть повертати валюту до своєї країни. Ситуацію аналізуємо разом з економістами Олексієм Кущем і Борисом Кушніруком та заступником голови Всеукраїнської аграрної ради Дмитром Коханом.
— Чому зернотрейдери залишають частину свого валютного виторгу на закордонних рахунках?
● О. Кущ:
— Вони кажуть, що в Україні може бути рейдерство, наїзди з боку правоохоронних структур і так далі. Якась частка правди тут є. Але, як на мене, у 90% випадків зернотрейдери просто зберігають гроші у безпечніших, із їхньої точки зору, фінансових юрисдикціях. Тобто у країнах, де немає серйозної девальвації долара чи євро.
— Чи можуть вони свідомо притримувати валюту за кордоном, щоб заробити у нас тоді, коли знеціниться гривня?
● О. Кущ:
— Так, є практика притримувати валютний виторг, щоб перепродати його в Україні пізніше, коли гривня девальвує. Але, зважаючи на те, що в нас останнім часом курс валют був фіксованим, не думаю, що цей фактор визначальний. Головний мотив — це просто вивести гроші з України, де ситуація нестабільна.
● Б. Кушнірук:
— Нині НБУ створює передумови для абсолютної невизначеності. Бо перейшов на а-ля кероване курсоутворення, яке насправді залежить суто від його дій. Може бути так, що Нацбанк певний час триматиме курс, а потім обвалить його на 10%. Така політика, безперечно, провокує експортерів затримувати валютний виторг, щоб потім повернути його за більшим курсом.
— Зернотрейдери кажуть, що зароблені на експорті гроші їхні, тож мають право робити з ними що завгодно.
● О. Кущ:
— Повернення грошей у країну має бути аксіомою. Тому що, по-перше, ми говоримо про зернотрейдерів. Це бізнес, який заробляє на українській землі, яку нині потом і кров’ю захищають ЗСУ. Це не якийсь віртуальний сектор, як-от ІТ, який може працювати з будь-якого куточка світу.
По-друге, держава дуже багато грошей вкладає, щоб забезпечити логістику зерна на світові ринки, щоб захистити небо над Одесою, над дунайськими портами. Гинуть люди, які працюють у портах, а також мирні мешканці, які стають випадковими перехожими під час російських обстрілів зернової інфраструктури. Тобто бачимо дуже багато жертовності з боку держави, щоб вивезти зерно на експорт. Багато крові, багато поту, багато збитків.
У цих умовах залишати валютний виторг за кордоном — це, на мій погляд, вершина цинізму й недалекоглядної політики наших чиновників, зокрема й депутатів, які досі стимулюють експорт зерна відшкодуванням ПДВ. Урешті-решт, на Заході, коли дізнаються про такі випадки, зокрема й пересічні європейці чи американці, то думають: чому ми маємо давати Україні мільярди доларів, якщо зернотрейдери, які працюють у цій країні, не повертають грошей? Це доволі поганий сигнал для наших партнерів.
● Д. Кохан:
— Насправді законом і рішенням НБУ встановлено терміни, протягом яких валютний виторг повинен повертатися у країну. Нині це 180 днів. Тому нема сенсу дискутувати, чи швидше, а чи пізніше треба повертати гроші. Ключове тут — верховенство права. Експортери повинні дотримуватися встановлених термінів.
— Та чи справді вони їх дотримуються?
● Д. Кохан:
— За нормальних умов, тобто без форс-мажорів, валютний виторг за експортними операціями повертається не довше як за два місяці. Не заперечую, було таке, що трейдери притримували валюту за кордоном. Поясню чому.
Торік, після повномасштабного вторгнення, у нас зафіксували курс на рівні 29,3 гривні за долар, а через п’ять місяців, тобто з кінця липня 2022- го — на рівні 36,6. А реальний комерційний курс, за яким валюту продавали й купували, тобто той, який був на табло обмінників, становив значно більше. Коли аграрій або трейдер заробив, умовно кажучи, 1000 доларів, Нацбанк зобов’язував продавати їх по 36,6. А насправді вартість тих грошей була вищою — 39 — 40 тисяч гривень чи навіть більше, бо курс, бувало, становив і 42 чи 43 гривні за долар. Отже, аграрії і трейдери на курсовій різниці втрачали вже 20% свого доходу.
І друга проблема, яка була створена державою у перші місяці після початку великої війни, — невідшкодування ПДВ за експортними операціями. ПДВ — це не якийсь привілей, а частина системи оподаткування міжнародної торгівлі. Це кошти, які аграрій або трейдер, або будьякий інший експортер повинен отримати за фактом вивезення легально купленої в країні продукції. Відшкодування не було. Як наслідок, трейдери та аграрії спочатку втрачали 20% на курсовій різниці, а потім їм не повертали ще й 14% ПДВ. От і виходить, що легальні експортери втрачали понад 30% доходу.
Хтось притримував валюту до кінця терміну повернення, бо сподівався, що закінчиться війна, ситуація стабілізується, не буде різниці курсів, почнеться відшкодування ПДВ. Але це було в межах дозволених законом 180 днів.
— Та чи не було випадків неповернення валютного виторгу взагалі?
● Д. Кохан:
— На жаль, є проблема компаній-одноденок. Вона була й раніше, а в перший рік великої війни стала надто масовою.
— Як вирішувати цю проблему?
● О. Кущ:
— Її треба вирішувати комплексно. По-перше, варто зменшувати термін повернення валютного виторгу в країну (нагадаю, що після початку великої війни його скоротили до 90 днів, а потім знову повернули до 180-ти). По-друге — посилювати відповідальність за неповернення валюти. По-третє — припинити дотувати експорт зерна через відшкодування ПДВ.
— Яка ймовірність, що влада піде на такі кроки?
● О. Кущ:
— Доволі низька, тому що зернотрейдери нині мають дуже потужне лобі в парламенті. Металургійних олігархів замінили лендлорди та латифундисти. Усі державні стимули фактично працюють на них.
