Війна на виснаження — так у світі називають повномасштабне збройне протистояння між Росією і Україною, яке точиться вже понад 600 днів. Деякі аналітики вважають, що навіть якби війна затягнулася на роки, але була низької інтенсивності, то ми як країна мали б більше шансів вижити, ніж у війні високої інтенсивності, коли є чимала ймовірність перемоги Росії. Інші ж переконані, що нам не варто припиняти наступальні операції. Бо, якщо перейдемо в оборону, це створить вікно можливостей для ворога, який нині не встигає створювати резерви для широкомасштабного наступу. Понад те, перехід в оборону переконає скептиків тиснути на Україну більше, щоб змусити до перемовин з росіянами. Тож який сценарій для нас більш прийнятний?
“Є ризик, що підтримка України з боку США і Європи може стати менш системною або можуть бути періоди, коли вона може взагалі до нас не надходити, — каже директор Українського інституту політики Руслан Бортник. — Тому нам важливо створити запаси зброї й техніки, а також фінансових ресурсів, яких має вистачити щонайменше до кінця виборчої кампанії у США, тобто до кінця 2024 року. Така ситуація підштовхує нас до переходу в стратегічну оборону”.
“У Росії і людського ресурсу, і технічного для ведення війни на кілька щаблів більше, ніж у нас, — зазначає політолог Андрій Золотарьов. — Там на повну потужність працює військово-промисловий комплекс. Важливо, щоб не сталося так, що наші резерви будуть виснажені, а Росія, скориставшись моментом, перейде у наступ. Як бачимо з подій під Авдіївкою, ворог такі наміри має. Якщо ми перебуватимемо в активній обороні — час від часу створюватимемо загрози, атакуватимемо противника, це, можливо, буде найкращим способом вистояти.
Загалом же питання переходу в оборону чи продовження контрнаступу має вирішувати військово-політичне керівництво, тобто люди, які володіють інформацією в усій повноті”.
“Безперечно, якщо війна перейде у фазу низької інтенсивності, це дасть Україні значно більше шансів вижити, — переконаний політичний оглядач Віталій Портников. — Бо війна високої інтенсивності означає інтенсивне знищення України та її населення, а отже, у Росії буде більше шансів на перемогу.
Але проблема в тому, що ми не можемо самостійно обрати варіант війни низької інтенсивності. Це визначатиме країна-агресорка. І піти на зниження інтенсивності бойових дій вона може лише за двох умов. Перша — це брак ресурсів у самій РФ для ведення війни високої інтенсивності. Друга умова — росіяни мають бути певні, що Україна виснажена настільки, що, коли вони перейдуть до війни низької інтенсивності, це не викличе якихось активних бойових дій ЗСУ”.
— Чи згодні ви з тим, що зниження інтенсивності бойових дій у нинішній війні може бути Україні на користь?
— Ні. Якщо знизиться інтенсивність ведення бойових дій, то Росія зможе значно ефективніше відновлювати свої війська, зокрема компенсувати втрати техніки, — каже координатор групи “Інформаційний спротив” Олександр Коваленко. — Нині компенсація цих втрат залежить суто від військово-промислового комплексу, який має певні обмеження у виробництві за кожною з номенклатур, як-от бронетехніка, артилерія чи навіть боєприпаси до артилерії. Хоч росіяни розповідають про роботу в три зміни, 24/7, це не дає їм бажаного результату, бо люди, залучені до виробництва, — це одне, а технологічні процеси — зовсім інше.
Якщо знизиться інтенсивність бойових дій, це означатиме, що і масштаби втрат російської техніки будуть меншими. Наприклад, за день ми будемо знищувати не 30 чи 20 гаубиць, а п’ять. У такому разі щомісяця росіяни зможуть не тільки компенсувати втрати, а й накопичувати нові бойові одиниці. Те саме і з танками. Якщо щодня ми знищуватимемо не 5, 10 чи 15 танків, а один, то ворог зможе нарощувати свій потенціал.
Як наслідок, через приблизно рік-два війни низької інтенсивності Росія не те що не втратить можливості ведення бойових дій, а, навпаки, накопичить технічний ресурс і розпочне нову хвилю повномасштабного наступу.
— Та чи не виснажаться наші війська, якщо ми тривалий час вестимемо активні наступальні операції?
● О. Коваленко:
— Усе залежить від того, як вести ці наступальні операції. Наше завдання — щоб рівень втрат у росіян був завжди вищим, ніж у нас. Тоді інтенсивна тривала війна буде не на користь саме російським окупаційним військам. Це доволі складне завдання. Його має вирішити військове керівництво, інакше у нас самих можуть виникнути ресурсні проблеми.
— Наразі ми можемо говорити про те, що український контрнаступ унікальний, — зазначає експерт Міжнародного центру перспективних досліджень Ігор Петренко. — Бо наші втрати у п’ять разів, а інколи в шість і навіть сім разів менші, ніж сторони, яка обороняється, тобто росіян. Ми демонструємо ефективність і ламаємо, так би мовити, канони військової справи.
Так, можливо, у нас не таке швидке просування, як би комусь хотілося, але треба розуміти, що контрнаступ у нашому випадку — це не лише звільнення територій, а й знищення ворога. Головне завдання будь-якої армії полягає у тому, щоби знищити армію загарбника або завдати їй максимальної шкоди. І саме це ми тепер робимо, зокрема з російським флотом у Криму. Не варто говорити про наш контрнаступ лише в контексті подій на півдні або на сході. Упевнений, що в нинішніх діях ЗСУ є логіка.
— Які ризики виникають у разі переходу наших військ в оборону?
● І. Петренко:
— Якщо ми переходимо в оборону, це означає, що ми даємо ворогові можливість максимально закріпитися на нинішніх позиціях. Тоді звільнення територій буде для нас вкрай важким або майже неможливим. Ми вже бачимо, які фортифікаційні споруди звели загарбники і як складно нині долати їх українській армії. Крім того, оборона не зменшить наших втрат та витрат. Можливо, навіть навпаки: в умовах активного використання ворогом дронів та артилерії — збільшить. І підрозділи ЗСУ, які перебувають у степу, перетворяться на мішень.
Я не бачу підстав для того, щоб ми переходили в глуху оборону. У нас є завдання — деокупація наших територій і формування вигідних переговорних позицій. Якщо ж ми перейдемо в оборону, Захід може вирішити, що настав час сторонам сісти за стіл перемовин.
● О. Коваленко:
— Перехід у стратегічну оборону може призвести до того, що Росія перехопить ініціативу й почне наступати на багатьох напрямках. А ми будемо змушені розтягувати свої сили на всю довжину фронту (а це понад 1000 кілометрів!), щоб прикрити його. Бо нам буде складно спрогнозувати, де саме ворог розпочне наступ. Перевага ж сторони, яка наступає, у тому, що вона може на певному напрямку в певний момент сконцентрувати достатньо сил.
— Як вважаєте, чи може Україна за прикладом Хорватії чи Азербайджану звільнити свої території з часом, зібравшись зі силами?
● О. Коваленко:
— Якщо говорити про Азербайджан, Вірменію та Карабах, то треба розуміти, що Вірменія не має свого військово-промислового комплексу, вона могла нарощувати запаси зброї лише завдяки закупівлям. Головним постачальником зброї для неї була передусім Росія. Азербайджан міг собі дозволити різних постачальників і значно якіснішу зброю, ніж російська. Через певний час Баку першим отримав перевагу в зброї та техніці й зміг повернути собі Карабах.
У випадку з Росією так не вийде, тому що там працює військово-промисловий комплекс, який повністю забезпечуватиме країну зброєю. Допоки ми нарощуватимемо свій потенціал, нарощуватиме потенціал і Росія. Вона не чекатиме 10 чи 20 років, а, щойно відновить технічний ресурс, відразу піде в наступ.
