22 травня виповнюється шістдесят років Національній премії імені Т. Г. Шевченка. Того дня — у Каневі — відбудеться нагородження цьогорічних лауреатів. Серед них — режисер фільму “Атлантида” Валентин Васянович, який, до речі, висувався від України на “Оскар”-2021...
— Пане Валентине, вам не прикро, що ви “пролетіли” повз нагороду Американської кіноакадемії?
— Це — життя, тому нічого страшного в тому немає. Нам справді пощастило потрапити з “Атлантидою” у лонг-лист, але до шорт-листа ми не дійшли. Очевидно, недостатньо попрацювали над просуванням свого проекту. Плюс — цьогоріч неочікувано змінились правила голосування. Якщо раніше оскарівський комітет мав квоту на три фільми, які міг “протягнути” у короткий список, то тепер таку норму скасували.
А саме завдяки їй у попередні роки в номінанти могли потрапити фільми, досить складні за формою й тематикою. Наприклад, такі стрічки, як “Син Саула” режисера Ласло Немеша, котрий отримав статуетку в 2016 році... Тепер же все відбувається загальним голосуванням академіків. Враховуючи, що серед них переважають американці, їм усе ж таки ближче кіно, яке більш зрозуміле глядачеві.
— А на скількох фестивалях після Венеції побувала ваша “Атлантида”?
— Приблизно на шістдесяти, де отримала, може, півтора, може, два десятки нагород. Я не рахував, бо, в принципі, це мене не дуже цікавить. Різні статуетки й далі надходять, бо “Атлантида” продовжує подорож фестивалями... Відзнаки уже не поміщаються на одній полиці. Треба, мабуть, відвести для цього спеціальну шафу. (Усміхається).
— Тепер ви стали ще й лауреатом Шевченківської премії. Наскільки для вас це було несподівано?
— Знаєте, я завжди готовий програти й не отримати ту чи іншу нагороду. Вважаю, що не варто занадто сподіватися на подібні речі, адже життя — непередбачуване. Тож немає сенсу особливо спокушатися...
Звісно, мені приємно опинитись серед лауреатів Шевченківської премії. Тим більше, що конкуренти були достойні... Я вдячний членам комітету, що вони відзначили “Атлантиду”, бо для мене це також дуже важлива робота.
— Нині, наскільки мені відомо, ви працюєте над новим фільмом — “Відблиск”. I він також пов’язаний із темою війни на Донбасі...
— Так. Ця стрічка про людину, яка, керуючись патріотичними почуттями, їде на фронт. Там потрапляє у в’язницю на кшталт “Ізоляції”, отримує жахливу травму і з нею потім намагається вижити вже в мирному житті... Сценарій радикально змінювався. Коли через локдаун нам довелося зупинити минулої весни зйомки, з’явилась можливість глибше зануритись у проблему, про яку ми хотіли розповісти на екрані, та ретельніше підготуватися... Нині ж фільмування завершено, і ми займаємось постпродакшном. Роботи вистачить ще на три-чотири місяці.
— Отже, відпочинок — хоча б у Карпатах — вам найближчим часом не світить?
— Оскільки я поєдную багато професій — сам і монтую кіно, і розфарбовую його, то вже після знімального періоду фактично відпочиваю за цими заняттями. Мені, в принципі, немає потреби на щось інше переключатися... Знаєте, ми постійно кудись поспішаємо: треба або написати новий сценарій, або знімати наступний фільм. І це така нескінченна історія! Але я звик до того ритму й мені в ньому комфортно.
Ми постійно кудись поспішаємо: треба або написати новий сценарій, або знімати наступний фільм.
— А як дружина ставиться до такого насиченого графіка?
— Оленка — також у процесі. Вона — продюсерка всіх моїх фільмів, тому ми разом у тому ритмі існуємо. Чи не ускладнює це життя? Річ у тім, що між режисером і продюсером має бути стовідсоткова довіра. Досягнути її зі сторонніми людьми майже неможливо, тому, вважаю, мені поталанило. Ми, скажімо так, рухаємося в одному напрямку. До того ж завжди є з ким обговорити виробничі проблеми. І це — щастя. Для режисера.
— Пане Валентине, влітку вам виповниться 50 років. Уже обвели червоним ту дату в календарі?
— Ні. Я не люблю святкувати день народження й тим більше — ювілеї. Тому, думаю, все буде скромно, тихо і непомітно. Як завжди... Тішусь, що мені в житті щось та вдалося вже зробити. Останні десять років я багато знімаю. Проте мене не полишає відчуття, що рано чи пізно все може скінчитися. Насамперед — державна підтримка кіно. Звідси виникає невпевненість у завтрашньому дні. Тим більше тепер, у часи пандемії, яка охопила світ.
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також інтерв'ю з Тарасом Тополею
