Він зіграв у пів сотні фільмів і серіалів: “П’ять хвилин до метро”, “Пес”, “Слуга народу” та ін. Режисери зазвичай пропонують Ярославу Гуревичу негативні ролі: як не якогось бандита чи наркодилера, то главаря “тітушок”. У житті ж актор — весела й самоіронічна людина.
— Ярославе, у вас минулого місяця був ювілейчик — 45 років. Як ви до цієї цифри ставитеся?
— Ну, цифра як цифра. Нормально. Поки що дівчата ще чіпляються у темряві, тож усе не так погано. (Усміхається). Чи була в мене криза середнього віку? Насправді не знаю. Може, й була, але я не зафіксував, що це саме вона... Я над такими питаннями стараюсь просто не “паритись”. Навіщо? Від того ж нічого не зміниться.
— Кажуть, ви дуже самокритична людина? Особливо щодо своєї роботи в кіно...
— Це правда. Мені дійсно не подобається, як граю. Бачу, що тут треба допрацювати, там — доробити. Іноді озвучую себе й ловлю на думці: “Блін, хто взяв цього чувака зніматися? І взагалі — чому йому платять такі гроші за те, що він кривляється!” (Сміється). Коротше кажучи, у мене виникає паніка. Тому намагаюсь зайвий раз просто не дивитися на екран.
— Знаю, що ви серйозно підтримуєте фізичну форму. Як часто навідуєтесь до спортзалу?
— Тричі на тиждень. Обов’язково! Щоправда, кубиків на пресі, як це було в двадцять п’ять років, уже немає. (Сміється). Ні, штангу я й нині тягаю, але загалом качаюсь менш інтенсивно. Тобто не так фанатично, як ще п’ять чи десять років тому. Хоча не виключаю, що завтра чи післязавтра психану й знову почну активніше займатися.
Кубиків на пресі, як це було в двадцять п’ять років, уже немає.
У будь-якому разі мені це завжди подобалося. Я навіть добився, щоб у Театрі Франка свого часу виділили приміщення, де обладнали “тренажерку”. Інша річ, що з 500 людей туди ходить лише четверо. Директор досі періодично жартує з того приводу... Я ж навіть у перервах між репетиціями заходжу позайматись.
— На деяких ваших фото можна розгледіти татуювання. Відколи у вас ця пристрасть?
— Років із двадцяти. На певному етапі я себе зупинив, а так би давно був увесь синій. (Усміхається). Перше ж тату зробив ще в студентські роки. Мій друг-художник тоді якраз вчився їх робити. Той малюнок я потім переробляв протягом багатьох років у різних майстрів. Тепер на його місці вже інше татуювання... Нині нічого нового набивати не став би. Нафіга воно мені? Це в молодості можна, а тепер — не хочу. Та й у роботі, якщо чесно, тату трішки заважають.
— Ваша дружина також актриса?
— Ні, вона копірайтерка. Кожна друга реклама, яку ви бачили по теліку, — її робота. У дружини — справжня вища освіта. На відміну від мене, клоуна. У театральному інституті мене вчили кривлятися. Ольга ж — соціологиня і психологиня. Їй — як студентці з червоним дипломом — пропонували залишитись у виші викладати, але вона подалась за мною з Дніпра у Київ. Хоч я їхав свого часу до столиці навмання... Разом ми років двадцять, а одружилися п’ять літ тому.
— Наскільки мені відомо, вашому синові вже шістнадцять?
— Так, буде цього літа. Звичайно, він викидає коники. І я був такий же: дивуюсь, як мене батько тоді не прибив? (Сміється). Син закинув заняття карате. Його ніщо не цікавить. Тільки весь час сидить у телефоні...
У нас товариські стосунки, але час від часу доводиться проводити “виховні бесіди”. Хоча частіше це робить дружина. (Усміхається). Ольга у нас — суворіша.
— Цікаво, які у вас житлові умови? Квартира, будинок чи...
— Три роки тому ми купили житло в селі. Тут, посеред поля, звели мікрорайончик. У нас — спокійно, красиво й поки що чистенько. Плюс — нові будинки... Тож до столиці я їжджу лише на роботу. Знаєте, коли свого часу вперше потрапив до Києва, думав: “Я хочу тут жити!” А потім втомився від тієї “движухи”. В останні роки пересуваюся за простим маршрутом: автобус, метро, театр, дім — і все.
— Ярославе, які таланти під час карантину ви відкрили у собі?
— Та ніяких. Я доволі лінива істота. Якщо мене поставлять до станка, гаруватиму. Не поставлять — ще краще... Звичайно, в студентські роки я рвав і метав. Проте з віком це минулося. Головне, аби рідні мали що їсти та були взуті, а все решта... Я тепер справді розлінувався. Може, це і є криза середнього віку? (Усміхається).
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також інтерв'ю з Мариною Зібровою
