Вони завжди й скрізь — разом. Що на презентаціях нових книжок, що на ділових зустрічах, що на різних акціях. І до війська також пішли разом. У перші ж дні великої війни...
— За час перебування в “Азові” ми навчилися чимало корисного, — каже Віталій Капранов. — Наприклад, стріляти з різних моделей гранатометів, зокрема, NLAW. Чим добрі сучасні РПГ: на кожному — намальована інструкція у формі коміксу. Для того, щоб солдат міг швидко зорієнтуватися, як поводитися з цією зброєю... Одне слово, ми підвищили свою військову кваліфікацію.
Щоправда, з прикрістю зрозуміли, що Рембо з нас уже не вийде. (Усміхається). Вік є вік. Молоді хлопці й стріляють, і бігають краще. Тож через півтора місяця служби на Київщині повернулись до роботи головою. Нині на волонтерських засадах співпрацюємо із ЗСУ — беремо участь в інформаційних операціях... Тобто, склавши руки, не сидимо.
— До речі, про вік. Улітку вам з братом “стукнуло” 110 на двох. Якось відзначали цю дату чи не мали бажання?
— Ми відзначили єдиним можливим способом: зробили концерт “на шапку” для нашої армії. Зібрали гроші й передали їх на допомогу військовим. Сьогодні так роблять усі, тож ми не відзначились оригінальністю... А святкувати будемо вже після перемоги. І ювілеї, й інші події, що стались за цей час.
— Знаю, що в багатьох відомих людей, які мешкали під Києвом, окупанти пошкодили будинки. Вас ця доля оминула?
— Ми живемо якраз перед Стоянкою, де в березні точились бої. Тобто фронт проходив у чотирьох кілометрах від нас. І час від часу “прилітало”. У селі було знищено два промислові об’єкти, а також один будинок. У нашу хату якось влучив уламок ракети, але, слава Богу, нічого не пошкодив...
Проте ми тоді були в “Азові”, жили фактично в казармах, а додому навідувались раз на декілька днів. Аби перевірити, чи не згоріло щось, або, коли треба було забрати якісь речі. Щоразу заходив у будинок, не знаючи, чи потраплю туди знову. Або оселі не буде, або мене. Відчуття, м’яко кажучи, не найприємніші...
Нині ж у нас удома живуть біженці з Херсона — восьмеро людей. З них п’ятеро — діти.
— При такій кількості мешканців без генератора, мабуть, не обійтися?
— Ну, так. Проте ми його поставили ще торік восени. Почувши новину, що уряд забув закупити вугілля, зрозуміли, що можливі проблеми зі світлом. І першими під відключення підпадуть не кияни, а ті, хто живе за містом. (Усміхається). Тож придбали генератор і зробили автоматичну систему, яка підтримує життєздатність будинку. Звісно, всіх потреб забезпечити не вдалося, але мінімум — так... Сподіваюсь, ми здолаємо й ці труднощі!
— У нинішніх умовах ви щось пишете чи просто не до того?
— Ми пишемо сценарій майбутнього серіалу для “Netflix”. Він про Ярослава Мудрого і його дружину, шведську принцесу Інгігерду. Тож перебуваємо одночасно у двох епохах: у 2022 році, в умовах війни, і в ХІ столітті, на початку Київської Русі. Дуже цікаво порівнювати їх між собою... До весни цей сценарій має бути готовий. Хоч нині важко щось особливо планувати. Скажімо, зараз я сиджу в офісі й у нас немає світла.
— Чи маєте якийсь антистрес?
— Так, коньяк. (Сміється). Деякі запаси мали в домашньому барі. Проте за останні місяці він спустошений. До того ж, якщо раніше це були дорогі напої (з тих пляшок, що дарували колись на дні народження), то тепер ми не капризуємо. Що є, те й споживаємо. Головне, не робити цього зранку, а у нашому віці — уже й в обід. Натомість на ніч — сам Бог велів. Сто грамів випив — і чудово спиш. (Усміхається).
— Віталію, як би ви речення продовжили: ніколи б не подумав..?
— Звісно, я ніколи б не подумав, що братиму участь у війні. Хоч як письменник, який займається трохи історією, чудово розумів, що рано чи пізно Росія розпочне повномасштабну агресію. Втім, людська психіка так влаштована, що до останнього не хотілось у це вірити... Ми пішли в “Азов”, бо розуміли: якщо ті варвари сюди зайдуть, нас просто всіх уб’ють. Тому, якщо не хочеш такої долі, маєш взяти до рук зброю!
