17 серпня культовому співакові виповнилося б 53 роки. Нині на його честь встановлюють пам’ятники, називають вулиці, випускають поштові марки й т. п. А незабаром має вийти художній фільм “Я, “Побєда”
і Берлін”, знятий за однойменною повістю “Скрябіна”. На прем’єру з нетерпінням чекають не тільки фани, а й батьки зірки.
— У вас немає перестороги щодо цього проекту? Адже навіть за найкращим сценарієм можна зняти поганий фільм...
— Ви знаєте, після того, що ми пережили, у нас уже немає перестороги ні перед чим, — каже “Експресу” тато співака Віктор Кузьменко. — Тим більше, що перед зйомками ми і по телефону спілкувались з творцями фільму, і зустрічалися. Мама бачилася також з актором, який втілив на екрані Андрія. За харизмою той справді підходить на цю роль... Тепер чекаємо на прем’єру “Я, “Побєда” і Берлін”.
— До речі, це ви в дитинстві прищепили синові інтерес до автомобілів?
— Ні, ми тоді могли тільки мріяти про машину. Адже наша сім’я в радянські часи жила скромно. А ось двоюрідний брат дружини був автомеханіком, часто приїздив у рідне село й копирсався у своїй машині. Дідусь, помітивши, з яким інтересом за усім спостерігав онук (Андрієві було десь 5 — 6 років), зробив потім під грушкою спеціальне сидіння та прикріпив справжнє кермо. Ото було радості в дитини! Тим більше, що в бабусі з дідом доводилося проводити все літо.
— А спортом він захоплювався? Наприклад, футболом...
— Футбол Андрій не любив. Проте ходив певний час на плавання, займався біатлоном, а ще — волейболом. До слова, я сам був членом аматорської команди й брав його на тренування. Проте синові було не дуже цікаво серед дорослих. Натомість улітку, коли ми відпочивали на морі, залюбки грали в той же волейбол, а також у ватерполо... Я завжди хотів, щоб він ріс фізично розвинутим хлопцем та долучався до різних активностей.
— У підлітковому віці ділився з батьками “маленькими секретами”?
— Так. З мамою у нього були свої “секрети”, зі мною — свої. І він дуже переймався тим, щоб ми не ділилися ними одне з одним. (Усміхається). З Ольгою Михайлівною більше говорив про музичну школу (закінчував її по класу фортепіано), а зі мною — про змагання, поїздки в Карпати чи на море і т. п. Проте ні мені, ні мамі не розповідав про сердечні справи. Хоч у старших класах, як потім виявилось, не на жарт закохався. Приватні питання — це було табу.
— Андрій показував вам свої перші музичні експерименти?
— Так. Звичайно, ті пісні були недосконалими, але... Пригадую, приходить він якось увечері з Палацу культури (то було в 9 чи 10 класі) й каже: “Я написав таку ось пісню”. Сів за піаніно, заграв мелодію та став співати. Коли закінчив, дивиться на маму: вона показує головою, що “ні”, щось не так. Потім глянув на мене: я піднімаю великий палець догори і киваю “так”.
Тобто Ольга Михайлівна поставилася до почутого як критик (вона ж вчителька музики), а я — як проста людина, котрій сподобалася музика й особливо — текст. До речі, я дуже багато обговорював з Андрієм його тексти, адже вони були філософськими, правдивими, глибокими й навіть сьогодні хвилюють людські душі.
— Він мав шкідливі звички? Напевно ж курив...
— Звичайно. Та я його не дуже сварив, бо й сам рано став курити. Теж десь із дев’ятого класу. Проте завжди казав, щоб син не брав із мене приклад, бо я своє вже відспівав. (Усміхається). Потім Андрій сам вирішив полишити погану звичку, адже помітив, що став хрипнути. (На фуршетах, які влаштовували після концертів, до куріння додавалося ще й спиртне). Він відмовився від сигарет, а через два-три місяці голос відновився. Опісля ж уже ніколи не повертався до куріння.
— Наскільки його змінила (якщо змінила) — слава?
— Андрійко дуже любив життя і людей! З ким би не спілкувався — школярем, професором, генералом чи вояком на Донбасі — з усіма розмовляв, як з рівними. Тобто не демонстрував, що він якась там суперзірка або велике цабе. Був простий та доступний, але так само вимагав поваги до себе і не зносив рагульства й фарисейства... Це підкуповувало людей.
Андрійко дуже любив життя і людей! З ким би не спілкувався — школярем, професором, генералом чи вояком на Донбасі — з усіма розмовляв, як з рівними.
— Ви пам’ятаєте останню зустріч із сином?
— Остання зустріч була дуже трагічна: його привезли нам у труні. (Після паузи додає). Знаєте, ми розмовляли по телефону декілька разів на день. То він мамі дзвонив, то мені. Причому, де б не був, в Україні чи за кордоном, завжди: “Татку, мамцю, як ваші справи?” Андрій був дуже люблячим сином, і нам його дуже й дуже не вистачає!
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також інтерв'ю з Наталкою Карпою
