Він — автор історичних бестселерів. Найвідоміший із яких — “Чорний ворон” — навіть було екранізовано. Проте чекати найближчим часом появи нових романів не варто. За словами Василя Шкляра, з початком повномасштабної війни йому не пишеться. Що й не дивно...
— Василю Миколайовичу, скажіть, будь ласка, де вас застала новина про початок повномасштабної війни? І чи довелося вам змінювати "дислокацію"?
— Я був на дачі за тридцять кілометрів від Києва. Вдосвіта зателефонувала родичка й сказала, що почалося. Столицю стрясали ракетні удари. Вийшов надвір. Було чути вибухи, особливо з боку близького до нас Василькова, де, як ви пам’ятаєте, зав’язалася баталія в районі аеродрому.
Не було якогось навального страху чи здивування. Доймала тривога і злість. Ну, почалося то й почалося, швидше закінчиться. Війна Московії проти України точилася століттями, переходячи в різні фази. І це вторгнення теж було неминуче. Його очікування останнім часом нагнітало атмосферу неспокою. Відомо ж бо, що тривале очікування біди морально виснажує не менше за саму біду...
Ми з дружиною залишалися на місці, пощастило, що з нашого боку наступу на столицю не було. Діти та дрібні онуки сиділи в Києві. На початку березня я забрав їх до себе. Неподалік від нас проходить траса, і там постійно рухався потік автівок — люди евакуювалися на Захід, але не Житомирською трасою, на тоді вже розбомбленою й окупованою, а в об’їзд. Їхали колонами й поодинці.
Моя Валентина подивилася на те все й нарешті сказала, що варто було б і нам вивезти бодай дітлашню. Мовляв, у тебе ж на Західній Україні багато друзів, вони й без війни постійно кличуть у гості. Тоді я забрав своє старше й менше жіноцтво та й повіз до свого доброго приятеля в Карпати. Ще заїхали у Коломию та Ворохту (в останній зустріли Великдень) і повернулися додому.
— Більшість українців кажуть: попри попередження західних лідерів, не вірили, що росія відважиться на таке божевілля. А які настрої були у вас напередодні 24 лютого?
— Те, що росія здатна на божевілля, я знав, вона постійно перебуває у цьому стані. Але не думав, що сучасний цивілізований світ такий крихкий і безпорадний перед московським монстром. Не думав, що деякі провідні європейські держави настільки залякані, а подекуди й підкуплені москвою, що окремі з них наважаться навіть на латентну колаборацію з рашизмом. Не думав, що й у XXI сторіччі в Європі можна здійснювати неприхований геноцид на очах у всього світу...
— Які з країн Заходу — чи принаймні їхні лідери — вас приємно вразили, а які розчарували?
— Ну, всіх нас просто зачарував британець Джонсон. З кожним днем усе ближчою, майже рідною стає нам Польща. Промова Анджея Дуди у Верховній Раді — до сліз. Традиційно відчуваємо надійне плече країн Балтії. Ось вам і контури майбутнього військового, політичного й економічного альянсу.
Думаю, що така перспектива не вельми радує таких європейських лідерів, як Франція чи Німеччина, бо тоді вони неминуче втратять свою вагу. Ну, власне тут я і відповів, хто розчарував. Прикро, що ці країни, маючи історичний досвід війни з Росією, сьогодні заглядають їй у зуби.
— Iнформаційний потік нині дуже великий. Що вас особисто сьогодні зачіпає за живе, шокує, ворохобить найбільше? Якщо останнє слово тут доречне...
— Найдужче мене хвилює ціна нашої перемоги. Гине багато найкращих українців. Серед них — мої молодші друзі, знайомі. Я важко переживаю азовстальську драму. Азовці мені дуже близькі, про них я свого часу написав повість “Чорне Сонце”. До речі, недавно вона перекладена німецькою мовою, але на стадії видання книжки виникли проблеми. Московська пропаганда вклала великі гроші в творення негативного іміджу азовців на Заході. Та брехливі міфи поволі розвіюються, книжка побачить світ. У Німеччині вже відбулося її публічне представлення, на якому, до речі, було зібрано кошти на українську армію.
— Сім років тому ви казали мені в інтерв’ю: “Відверту брехню путін видає за істини, вважаючи, що світ повинен це сприймати”. Невже нічого не змінилося?
— Звісно ж, його абсурдні заяви стають дедалі більш цинічні й викличні. Створюється враження, що він глузує з тих, хто намагається з ним вести якісь перемовини. Але я не хочу говорити про цю мерзенну істоту, це не має жодного сенсу.
— За офіційними даними, у ЗСУ нині служить 37 тисяч жінок. Вас — як автора роману “Маруся” — цей факт надихає?
— Не знаю. Я вклоняюся до ніг кожній дівчині, жінці, яка боронить Україну чи докладає будь-яких зусиль задля нашої перемоги. Але... мені важко про це говорити. Вибачте, важко... Нехай до них прихиляється українське небо. Амазонка-українка — найбільше диво й найбільша загадка у світі.
Мій товариш із Львівщини Роман Сколоздра сказав, що його син, йдучи на цю війну, взяв у наплічник Біблію і роман “Маруся”. Нині він у найгарячішій точці. Нехай оберігає його Господь і дівчина-воїн Маруся, яка в 16-річному віці віддала своє життя за Україну.
Мій товариш із Львівщини Роман Сколоздра сказав, що його син, йдучи на цю війну, взяв у наплічник Біблію і роман “Маруся”.
— Як не втратити сьогодні оптимізм? Поділіться порадами чи досвідом...
— А чому нам втрачати оптимізм, якщо ми приречені на перемогу? Але так легко тільки сказати. Я розумію, що в час такої жорстокої війни багато підстав для похмурого настрою, депресії, тяжкої журби — маємо невибавні втрати, трагедії, катастрофи, щодня гинуть наші люди. Але ж війни не буває без жертв, як і перемоги. І тут мені найменше хотілося б говорити якісь високі пафосні слова, бо вони не втішають тих, кого трагедія зачепила прямо, особливо через загибель рідних.
Цей жаль невимовний. Я тільки хочу, щоб ми пам’ятали, що наші герої віддають своє життя за нас із вами. За кожного з нас. І ціна ця невимірна. Втрати невиправні. Тут пригадаю слова азовця з мого “Чорного Сонця”: “Кажуть, герої не вмирають, але я хотів би, дуже хотів би, аби замість бути героями вони жили. Тут, на землі, є багато такого, чого без них не зробить ніхто”.
— А в час війни вам пишеться? Чи фраза про "гармати і музи" все ж актуальна?
— Ні, не пишеться так, як хотілося б. Я теж подовгу шукаю рівновагу духу, а ви питаєте у мене порад. І взагалі не люблю говорити на цю тему.
— Не можу не поставити запитання, відповідь на яке цікавить усіх без винятку: коли — за вашими відчуттями — може завершитися війна?
— Війна остаточно закінчиться тоді, коли впаде московська імперія. Розумію, що відповідь ця неконкретна. А точно вам ніхто й не відповість, бо це, на жаль, залежить не лише від нас. Світ повинен збагнути, що московія несе загрозу людській цивілізації, і зробити все для того, аби покласти цьому край якомога швидше. Одна мольфарка сказала, що війна закінчиться, коли випаде сніг. Я не проти, аби сніг випав серед літа.
— Василю Миколайовичу, як би ви продовжили речення: "Хто і що не казав би, я точно знаю..."?
— ... що московська імперія згорить у казані синьо-жовтого вогню. Колись чекісти казали про наш нездоланний Холодний Яр, що це киплячий казан жовто-блакитного вогню, з яким вони не можуть упоратися. Сьогодні так можна сказати про всю Україну. У цьому синьо-жовтому горнилі водночас народжується нова українська нація. Нація, якій випала особлива місія на цій землі.
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також про настрої у селах поблизу кордону з Білоруссю
