Він і в театрі багато грає, і в серіалах знімається. З останніх можна згадати хоча б “Виходьте без дзвінка”, що чотири сезони крутили на одному з телеканалів. А під завісу року на “франківській” сцені відбулася прем’єра вистави “Радован ІІІ”, де одну з ролей зіграв Василь Баша...
— У чому секрет такої творчої активності, Василю Васильовичу? Деякі ваші однолітки воліють уже лежати на печі та гріти кісточки...
— А я, навпаки, пірнаю в ополонку. (Усміхається). При чому роблю це не раз у рік, 19 січня на Водохреще,
а щодня! Ось уже понад тридцять літ я моржую. Прокидаюсь дуже рано — і до озерця. Купаюся зазвичай наголяса, адже, коли температура мінус 15 чи більше, то плавки просто беруться кригою. Що, погодьтесь, трохи незручно. (Сміється).
— 13 січня вам виповниться шістдесят сім років. Любите святкувати день народження чи не дуже?
— Мої уродини випадають на Старий Новий рік, але я більше люблю Різдво, бо в той день народився мій брат Іван. І мені радше подобається вітати його, аніж слухати привітання на свою адресу. Коли, крім рідних, телефонують зо дві-три сотні колишніх студентів (свого часу я викладав і в театральному інституті, і в університеті культури), голова йде обертом. Хоч, з іншого боку, приємно. (Усміхається).
— А скільки років ви разом з нинішньою дружиною? Четвертою, якщо не помиляюсь...
— Ні, ви щось погано полічили. Насправді мій нинішній шлюб — третій. Ми з Тетяною, яку я люблю, поважаю та до котрої завжди прислухаюся, разом уже одинадцять років. Знаєте, актори не люблять вживати слово “останній”, тому кажуть: крайня вистава, крайній кадр, крайній знімальний день і т. п. Проте я думаю, що нинішня моя дружина — остання. (Усміхається).
— Цікаво, хтось із дітей пішов вашою стежкою у професії?
— У мене син і дві доньки. Обидві — актриси. До того ж, Ксенія служить в одному театрі зі мною. Нам часто доводилось працювати разом: у виставах Morituri te salutant за Стефаником, у “Фігаро” Бомарше, у “Землі” Кобилянської. Мені плювати на те, як зіграю я, проте дуже хвилююся, як зіграє Ксеня. Неймовірно тішуся, коли в неї виходить якась роль.
До слова, мій онук Іван нині — студент акторського факультету. Ось наприкінці року складав перший іспит з майстерності актора. Я так переживав за нього: мене аж тіпало. (Усміхається).
— А вас не тіпає, коли стоїте в київських корках, чи ви не маєте машини?
— Ні, у мене машина є, але за кермом сидить дружина. Я ж — не водій. На відміну від Петровича, якого зіграв у серіалі “Виходьте без дзвінка”. Тож, коли в кадрі треба було проїхатись на кабріолеті чи ще там на чомусь, доводилось брати дублера. Я віддавав свої куртку та кепку — й він “вишивав”. Потім друзі
дивувалися: “Боже, ми не знали, що ти так славно водиш машину”. Не даремно кажуть, що кіно — це мистецтво приємного обману. (Усміхається).
На зйомках того ж серіалу був курйозний момент. Команда: “Мотор, камера!” Я мав почати якийсь монолог чи діалог, уже й не пам’ятаю, і раптом чую: “Стоп!” Оскільки на майданчику я найстарший, режисер із поваги до віку бере мене попід руку: “Василю Васильовичу, що ви граєте? У вас текст про карбюратор, а що ви тримаєте, га?!” Виявляється, замість карбюратора я взяв вихлопну трубу. Мені що то, що то — однаково. (Сміється).
— Скажіть, вас часто впізнають на вулиці чи в магазині?
— Оце недалечко від місця, де я живу, є стихійний базарчик, на якому продають бульбу, моркву, капусту і т. п. Якось я туди прийшов за покупками, ходжу роздивляюся, і тут одна старша жіночка каже: “Беріть у мене, дешевше продам”. Я питаю: “За що така повага?” — “А я вас впізнала!”
Ось так буває — ти знявся в якомусь серіалі та й живеш собі далі, а люди запам’ятали твого героя... До слова, дуже втішений, що мені доволі рідко дають грати падлюк. Здебільшого — хороших персонажів... Знаєте, я вважаю, що кожен день треба прожити з радістю і світлом. Адже не відомо, скільки нам Бог відміряв!
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також інтерв'ю з Антоніною Хижняк
