Мотря з популярного серіалу, знятого за українською класикою, встигла зіграти після того і експертку-криміналістку, і фельдшерку. Остання роль — у телефільмі “Я — Надія”, що розповідає про будні працівників екстреної медичної допомоги в умовах нинішньої війни. Знімали його, що називається, по гарячих слідах...
— Знаю, що деякі сцени цього серіалу фільмували на реальних руїнах. У той момент у вас не було якихось інфернальних відчуттів?
— Були. Власне, найважчою виявилась робота в Ірпені. Скажімо, одну з наймасовіших сцен, де нам доводилось рятувати поранених, знімали між чотирма дев’ятиповерхівками, що повністю згоріли. Іншу — в понищеній квартирі, де в шафах ще висіли жіночі та дитячі речі, а на столі стояв чайник. При цьому там не було даху й усе заливав дощ...
Звичайно, побачене не могло не позначитись на моєму самопочутті. Додому я поверталась емоційно виснаженою і потім два-три дні намагалась відновитись. Ситуацію ускладнював і певний етичний момент: чи маємо ми право знімати в оселях, де ще вчора жили люди? Проте, якщо глянути з іншого боку, це вже історія і фіксація для майбутнього того, що пережили українці.
— Ви пам’ятаєте той жахливий день, коли почалася велика війна?
— Так, у мене 24 лютого мав бути кастинг. Однак це все в одну мить стало неважливо. Пригадую той шок, коли ти не знаєш, що робити і за що передусім хапатися. Досі не можу пояснити собі, чому я не зібрала речі своєї дитини, не сіла в машину і кудись не поїхала. Я ж живу під Києвом й Ірпінь та Буча не так далеко від нашого містечка. І з вікон свого 16-поверхового будинку я бачила ті всі спалахи й чула вибухи. Здавалось, що ракета ось-ось прилетить і до нас... Проте я вирішила, що маю залишитися та, наскільки це можливо, допомагати іншим.
— Тобто ви зайнялися волонтерством?
— Так. Тоді запрацювали перші пункти допомоги й у чатах стала з’являтись інформація, що і де саме потрібно. Ми з коханим щодня їх моніторили. То шукали якийсь інвентар, то спальники чи каремати, то йшли копати пісок і т. п. Потім приблизно місяць працювали в їдальні, яка годувала військових. Це було від чистого серця, без будь-якого натяку на піар або ще там щось. Зрештою, цю інформацію тоді було заборонено афішувати... Я просто не могла сидіти вдома й нічого не робити, коли на нашу землю прийшла орда.
— Як би ви продовжили речення: я ненавиджу окупантів..?
— За їхні звірства, брехню, нахабність. Це ж треба: увірватись у чужий дім ще й вказувати, як нам жити. У той час, як вони самі ще не всі знають, що таке пральна машина й “тирять” їх в українців разом із унітазами. Понад рік уже триває повномасштабна війна й окупанти постійно пробивають дно. Все далі й далі.
Іноді ти думаєш: ну, це вже все, гірше бути не може, але... Кожного дня вони примудряються падати нижче й нижче. Знаєте, це для мене вже не люди, а просто істоти. Озвіріла орда. Абсолютно... Мені ж найбільше болить нині, що поки Росія звільняється від свого біосміття, ми втрачаємо найкращих. У нас справді гине цвіт нації. Кращі з найкращих.
— Вас можна побачити у військовій формі в новому кліпі гурту “Фіолет”. Зловив себе на думці, що ви досить органічно виглядаєте. Не здивувався би, якщо б ви стали парамедикинею...
— Медицина — моя велика пристрасть. Свого часу, коли я не могла знайти себе в творчій роботі, хотіла здобути другу освіту й стати медсестрою. Потім моя кар’єра налагодилась, але інтерес до медицини залишився. Люди цієї професії — до речі, як і поліцейські, — мені дуже близькі... Якби не маленька дитина, то нині я справді працювала би десь у польових госпіталях.
— Тоню, як часто ви даєте вихід своїм емоціям?
— Ви знаєте, протягом останнього року я особливо не могла собі дозволити цього. А от на зйомках того ж серіалу “Я — Надія” в одній зі сцен якраз треба було плакати. І тоді я дала волю емоціям. Усьому тому, що раніше придушувала, керуючись принципом, що нині треба бути зібраною, а не “розкисати”...
Взагалі ж зйомки для актора — це своєрідна психотерапія. Ти працюєш над новою роллю і розбираєшся сам із собою. Тобто з власним нутром. Ставиш якісь питання, намагаючись з’ясувати природу тих відчуттів, яким не давала проявитись та заштовхувала дуже глибоко. Натомість у кіно є можливість випустити пару... Тоня Хижняк не могла дозволити собі поплакати, а мій персонаж — так. (Усміхається).
