Він змінив концертні костюми на військову форму, а замість мікрофона взяв до рук новенький автомат. Разом з іншими учасниками гурту “Антитіла” 34-річний Тарас Тополя перебуває нині там, де лунають вибухи, злітають у повітря будинки та ллється кров. Хоч за чинним законодавством — як батько трьох малолітніх дітей — міг би виїхати з ними за кордон...
— Коли почалася війна, гурт “Антитіла” у перший же день прибув до батальйону тероборони і взяв до рук зброю, — каже “Експресові” Тарас Тополя. — Ще й привезли для хлопців більш як чотириста бронежилетів четвертого класу захисту. Ця амуніція зберігалася в нас із 2014 — 2015 років, коли ми займалися волонтерською діяльністю та їздили на Схід, у зону бойових дій. Розуміли, що рано чи пізно їй знайдеться застосування. І ось цей час, на жаль, настав.
— Розглядаючи фото із соцмереж, звернув увагу, що з нагрудної кишені у вас стирчать... ножиці. Це неодмінний атрибут амуніції?
— Разом із Дмитром Жолудем і Сергієм Вусиком я входжу до медичної евакуаційної бригади. Наше завдання — рятувати хлопців на полі бою, надавати їм першу допомогу. Скажімо, спиняти критичну кровотечу чи проводити якісь реанімаційні процедури. Потім максимально швидко доставляти поранених у найближчий госпіталь... І ножиці — це стандартний елемент із набору аптечки. Саме ними розрізають одяг, коли є поранення, та ж кровотеча.
— Скажіть, як ви даєте собі раду з таким природним почуттям, як страх?
— Намагаємося тримати себе в руках. Та, правду кажучи, сильного страху ми тут не відчуваємо. Навіть коли приймали бій на третій день, навіть коли... Ой, нам доводилося потрапляти у різні ситуації!
Знаєте, найбільший страх я відчував за своїх дітей і дружину в перший день війни. Переживав, чи встигнуть вони вибратися і чи все буде добре в дорозі. Тут, звичайно, я дуже вдячний моєму татові, який сів за кермо та зробив усе, аби діти максимально швидко виїхали на Західну Україну. Десь до третьої-четвертої години ночі вони вже були у Золочеві, у нашої няні Олени Петрівни. Вона віддала дві кімнати свого будинку і зробила все, щоб діти почувались, як удома. От з того моменту, коли рідні зателефонували й сказали, що в них усе гаразд (доїхали, втомлені, лягають спати), сильного відчуття страху у мене не було.
Адже страх великою мірою виникає тоді, коли ти ніяким чином не можеш вплинути на ситуацію. А коли перебуваєш у батальйоні зі своїми колегами, друзями з гурту “Антитіла”, поруч з тобою хлопці —мотивовані, вправні, які знають, для чого вони тут і яка наша спільна мета, то навіть коли щось розривається поряд, навіть коли по тобі стріляють, ти розумієш, що все буде нормально. Якщо навіть поранять, тобі не дадуть померти. А якщо ти й помреш, то... не відчуєш цього.
Страх великою мірою виникає тоді, коли ти ніяким чином не можеш вплинути на ситуацію.
— Сьогодні ваша дружина і троє дітей за кордоном?
— Так, у США... Плюс-мінус раз на два-три дні нам вдається поговорити по відеозв’язку. І це для мене дуже важливо — тримати з рідними зв’язок, бачити їх, їхні усмішки, їхні сльози, розуміти, що з ними все гаразд. Це мотивує боротися і добре робити свою справу тут, в Україні.
— Тарасе, наскільки вас змінила війна?
— У мене немає якогось мірила, щоб сказати наскільки точно. Проте це очевидно: не лише для гурту “Антитіла”, але й для мільйонів-мільйонів українців почалася цілком інша реальність. Для багатьох абсолютно неочікувана. Так, ми готувалися до війни, але не чекали таких масштабів і таких злочинів, які скоюватимуть російські солдати під керівництвом путіна. Як і до масової підтримки населенням рф цієї війни. Тож усе, до чого ми готувалися, сталося трошки інакше, і це справді змінило наше життя... Воно перейшло на воєнні рейки.
— За вашими відчуттями, скільки ще може тривати війна?
— Екзистенційна загроза з боку рф, а це вже країна-терорист, не зникне доти, доки вона не розвалиться зсередини. Тому тут прогнозувати щось важко. А щодо гарячої фази війни, ви бачите: від окупантів звільнено Київщину, Чернігівщину, Сумщину. Вірю, що у цих регіонах усе заспокоїться й найближчим часом очікувати широкомасштабного наступу там не слід. Інша річ обстріли — і балістични ми ракетами, і “калібрами”, і “іскандерами”. На жаль, доки вони у росії є, а у нас немає надійної системи протиповітряної оборони, обстріли триватимуть. Битимуть по інфраструктурі, особливо по сховищах паливно-мастильних матеріалів тощо.
Але є Донбас, є Південь, і там сподіватися на якийсь спад напруги не варто. Дуже серйозні бої ще попереду, і я думаю, що це на місяці, а може, навіть надовше. Плюс не можна відкидати варіанта: якщо росія почне зазнавати вже масштабного програшу і там — на Сході й на Півдні, то можливе застосування хімічної зброї. На жаль, у повітрі висить і питання застосування тактичної ядерної зброї.
Зрештою, з мене такий собі військовий експерт. Але те, що я відчуваю твердо, — Україна переможе у цій війні. І ми будемо тими, хто “пушитиме” новий світовий порядок. Не лише в безпековому аспекті, а взагалі. Слід чекати переформатування багатьох міжнародних інституцій, політики країн та союзів (у тім числі ЄС).
— Не запитуватиму, що ви робитимете у перший день після війни, а от що хотілось би влаштувати у другий?
— У перший день я відісплюсь. (Усміхається). А потім зроблю все, щоб якомога швидше зустрітися з моїми коханими дітьми та дружиною. Далі ж побачимо. Дуже хочу відпочити, поїхати в якусь подорож. Можливо, на місяць чи й довше. І насолоджуватись спілкуванням одне з одним!
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також про те, чому приходять повістки, якщо весняний призов скасували
