Він живе в Канаді, де працює на одному з телеканалів. Раніше прізвище “Бандера” мало що говорило його колегам (як і більшості обивателів за океаном), але після 24 лютого все змінилось. Нині онук лідера українських націоналістів майже не дає інтерв’ю, але для “Експресу” зробив виняток...
— Мені не вірилося, що повномасштабна війна справді почалася, хоча напередодні й було розуміння, що це може статися, — каже “Експресу” Степан Бандера-молодший. — Виник когнітивний дисонанс... А ще — дуже сильне бажання кинути все й поїхати в Україну. Особливо після звернення Зеленського із закликом до всіх охочих з-за кордону долучитись до оборони.
У перші ж дні я зголосився, але мені дали зрозуміти, що моя робота в інформаційній сфері — це все ж кращий спосіб застосувати свої знання й здібності... Крім того, священник порадив добре подумати. Мовляв, я можу стати неабияким трофеєм чи здобиччю для росіян. І поява такої мішені в зоні бойових дій морально допомогла б противникові... Тому довелося залишитися у Канаді та працювати на медійному фронті.
— Ваше прізвище, як і слово “бандерівці”, в різних контекстах та конотаціях лунає сьогодні дуже часто. Вам там, перепрошую, не гикається?
— Ні. (Усміхається). Проте, коли я дивився відеозвернення путіна про оголошення війни Україні, то мав дивне відчуття, що він говорить просто до мене... Цікаво, що в останній своїй промові, 9 травня, про раніше заявлені цілі — “денацифікацію” і “демілітаризацію” — вже на згадувалося, а ось про “бандерівців” усе одно йшлося. Себто це й надалі залишається в арсеналі риторики кремля.
На Заході, до речі, очорнення українських націоналістів та їхньої боротьби тривало не одне десятиліття. Тільки тепер московська загроза й бажання знищити українців уже не є чимось теоретичним чи уявним, а має цілком конкретний вимір. Страшний і кровожерливий. Тож увесь світ може це бачити на власні очі й робити відповідні висновки.
— Чи можна сказати, що ваш дід пишався би ЗСУ?
— Я думаю, що так, мій дідо пишався би українськими бійцями. Інша річ, що до моменту гарячої війни, яка триває більше як вісімдесят днів, можна було би краще підготуватися, але загалом це — біблійна історія про Давида й Голіафа...
У мене вони викликають неймовірну повагу. Особливо, коли дивишся фотографії або читаєш історії про хлопців і дівчат, яким 19, 20 чи 21 рік. Заради своєї країни, заради вищих цінностей, заради ідеї вони склали найвищу з пожертв — своє життя. Найменше, що ми можемо зробити, це переказувати наступному поколінню їхні імена та їхні історії...
До слова, багатьом на Заході сьогодні здається, що в українців — якісь надлюдські здібності. Мова не тільки про військових, але й про цивільних. Їхні історії відчайдушного спротиву викликають здивування та повагу людей, які ведуть спокійне життя у Канаді чи США й стежать за війною в Україні через медіа, зокрема соцмережі.
— А у вас на обличчі нині часто з’являються сльози?
— Власне щоразу, коли бачу або читаю історію про молодого хлопця чи молоду дівчину, які загинули на полі бою. Виникає таке відчуття — не сорому, а як це сказати українською мовою... Стає дуже сумно. Адже кожен із полеглих — це ж чиясь дитина, частина життя... Знаєте, тут важливо, щоб втрати не стали буденністю, а такий ризик існує. І щоб нам вистачило сліз, аби належно пом’янути всіх.
Важливо, щоб втрати не стали буденністю, а такий ризик існує.
— Як ви продовжили б речення: “путін неодмінно програє, тому що...”?
— Після того прізвища можна було би вжити чимало різних слів. (Сміється). Що ж до вашого питання, то я скажу так: путін неодмінно програє, тому що українці не дадуть йому виграти. І тому, що наше діло — праве, за нас правда, за нас слава і воля святая, як заповідав Тарас Шевченко. Втім, повинен програти не лише кривавий карлик, а й колективний путін. Себто та чекістська верхівка, яка при владі у москві. Бо це джерело зла й ненависті. Російське суспільство має нарешті сказати “фе” й вийти на свій майдан. Це великий тест для нього. Інакше, яке майбутнє може бути в країни, що не спроможна усвідомити ті злочини,
які коїть?!
— Пане Степане, знаю, що у вас двійко дітей. Як ви пояснили їм все те, що відбувається в Україні?
— Пояснити все дітям було окремим викликом. Моєму старшому синові — одинадцять, а доньці — сім років... Коли в перші дні війни я повідомив їй про намір поїхати в Україну, вона відреагувала просто: “Ти запізнився”. (Сміється). А потім, коли одного разу я вкладав її спати, донька сказала: “Знаєш що, тату, — якщо тебе вб’ють на війні, то я піду та вб’ю путіна”.
Діти розуміють усе по-своєму. Проте, думаю, у них хороше майбутнє. Коли я був малий, то нам у Канаді ще треба було доводити, хто ми такі й звідки. Нинішньому ж поколінню після війни не треба буде вже нікому пояснювати, що Україна — не росія. Натомість працювати задля держави, що буде процвітаючою. Але спочатку, звичайно, треба виграти війну.
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також про те, чому долар рвонув угору і що буде з курсом далі
