Його пам’ятники — від Данила Галицького до Георгія Гонгадзе — прикрашають не одне місто в Україні. А незабаром новий монумент — Кобзареві — має з’явитись в Італії. Якщо, звичайно, цьому не завадить коронавірус чи ще якась трясця...
— Пане Олеже, півтора року тому ви розповідали мені, що робите пам’ятник Шевченкові для Флоренції. Той проект канув у лету чи все ж таки буде втілений?
— Він уже готовий. Затримка була в основному через різні юридичні питання. Та нещодавно українська делегація їздила у Флоренцію, до їхнього мера, і про все домовилася. Визначено, що пам’ятник Тарасу Григоровичу, який постане в центральній частині міста, буде відкритий у день народження Шевченка. Тобто 9 березня. Можна було б і раніше, але це — найкраща дата.
— А над новими проектами працюєте?
— Так, звичайно. Наприклад, над пам’ятником Василеві Сліпаку в Києві. (Видатний оперний співак, Герой України, який у 2016 році загинув на Донбасі. — Авт.). Він уже отримав багато позитивних відгуків, зокрема, дуже сподобався рідному братові. Але (як то часто буває, коли робляться такі великі проекти) почалися певні інтриги...
Працюю над пам’ятником Василеві Сліпаку в Києві. Він уже отримав багато позитивних відгуків, зокрема, дуже сподобався рідному братові.
Крім того, я підготував монумент для Хортиці. Спочатку була ідея зробити Богдана Ступку в образі козака на коні. Та потім вирішили змінити концепцію: це буде український козак верхи, який дивиться у далечінь, виглядаючи ворога. Ескіз уже готовий, але за браком фінансування все трошки зупинилось. Проте, коли пандемія закінчиться, ми повернемося до цієї ідеї.
— До речі, карантин завадив вам відсвяткувати поважний ювілей чи ви все ж збирали друзів?
— Я зустрів 60-річчя з граблями в руках: прибирав територію довкола свого будинку. (Усміхається). Так само було і на 50-ліття, і на 45-ліття. Знаєте, я людина, яка не дуже любить відзначати день народження і тим паче — ювілеї. Не хочу салютів із шампанського і не завжди щирих побажань. Це все не варте уваги. Особливо у віці, коли розумієш, що більш як половина життя позаду. Краще провести день народження у колі сім’ї та зайнятися чимось корисним.
— Цікаво, ваша дружина має стосунок до творчих професій чи вона з іншої сфери?
— За освітою вона — мистецтвознавчиня. Ми познайомилися свого часу на виставці. Щоправда, спочатку вона не сприймала мене — художника-початківця — серйозно. Дівчата шукають таку, знаєте, опору в житті, а я тоді мало на неї був схожий. Навіть за стилем одягатися. (Усміхається). Удруге ж ми зустрілися років через п’ять.
За той час я встиг одружитися та розлучитися. Перший шлюб протривав менш як рік... Відтак до створення нової сім’ї я поставився вже серйозніше. Разом ми понад двадцять років. У нас двоє дітей, вихованню яких дружина й присвятила себе.
— А скільки їм років?
— Синові — шістнадцять, а доньці — вісімнадцять. Вона вже студентка. Вчиться, як і мама, на мистецтвознавчиню. Їй то подобається, але фінансові перспективи цього фаху не надто райдужні. Професія ж, погодьтесь, повинна годувати... З іншого боку — коли я був студентом, багато людей теж не вірило, що, ставши художником, можна здобути матеріальну стабільність.
Та я завжди дотримувався принципу: якщо працювати, то вдасться все! Причому трудитись слід інтенсивно й щодня. Лише тоді в цьому житті можна чогось справді досягти. Основне ж — не можна нічого відкладати на завтра. Наприклад, сьогодні я встав зранку, прибрав, прийняв душ і, навіть не поснідавши, вже працюю. Власне, ваш дзвінок застав мене в майстерні...
— Попри те, що ви сьогодні ще не снідали, хочу запитати: у вас іноді прокидаються якісь кулінарні таланти?
— Прокидаються. Моя страва номер один — узбецький плов. Колись друзі випадково пригостили, мені дуже сподобалось і ось тепер сам роблю його залюбки. Майже щотижня купую м’ясо та готую. Спочатку діти були в захваті, а тепер — набридло. (Усміхається). Хоч я роблю все дуже смачно. Навіть краще, ніж у деяких столичних ресторанах!
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також інтерв'ю з актором Тарасом Цимбалюком
