Цьогоріч цей гурт міг би відзначати 15-ліття. Проте нині, зрозуміло, не до святкувань. Сергій Мартинюк та його музиканти їздять на передову, беруть участь у благодійних акціях та й самі збирають гроші на допомогу ЗСУ.
— Наприклад, останнього разу робили збір коштів на автомобіль для “Азову”, в якому снайпером служить мій брат, — розповідає “Експресу” лідер гурту “Фіолет”. — І для того, щоб накопичити потрібну суму, знадобилося лише півтори доби! Набагато більше часу пішло на пошук машини та її доставку в Україну... При тому чудово розуміємо, що це — розхідний матеріал. І вже завтра наше авто за триста тисяч гривень може перетворитися на купу брухту. Та найважливіше — аби вціліли люди!
— А на фронті вам доводилося бувати?
— Так. Я постійно їжджу з “Культурним десантом”. Скажімо, першого разу це було Запоріжжя. Щодня ми відвідували три-чотири локації таборування наших військових. Під час концерту вони дуже скупі на емоції, інша річ — після. Слова, емоції, обійми. До речі, після одного з таких виступів народилась пісня “Мати-мачуха”. Це ретрансляція настроїв вояків, від яких усі чекають якогось супергероїзму, а вони нині — втомлені й виснажені. Від життя під постійними обстрілами та в постійній небезпеці. Мені здається, дуже важливо про це говорити.
— Не сумніваюсь, що ви виконуватимете нову пісню під час туру, що стартує наступного тижня. Знаю, що серед запланованих міст — Дніпро, Харків, Суми... Вам не лячно туди їхати?
— Ні, не лячно. Після передової ніякого страху чи бодай дискомфорту немає. Навпаки — я відчуваю потребу в тому, щоб їхати сьогодні в ті регіони, які частіше, ніж західні області, потрапляють під обстріли. Треба привозити їм музику, спілкуватися з людьми і т. д. Тому згадані міста першочергово були в графіку туру. Ми навіть не розглядали варіанта туди не поїхати. Шкодую, що цього разу не вдасться відвідати Одесу та Миколаїв. Але це суто з технічних і логістичних причин.
— Не можу не спитати: а як ваша нога, яку ви зламали на концерті в Києві?
— З моєю ногою все гаразд. Гіпс уже зняли, тож можна нормально рухатися. Ну, трохи поболює, але... Це була прикра випадковість: я ж травмувався не на сцені, коли підстрибував, а спустившись до людей у зал. Йшов собі й підвернув ногу. Особливо не переймався. Забій як забій. Я бігаю у футбол, таке трапляється. Проте на другий день не міг уже ступити на ногу. Зробили в клініці рентген — виявилося, перелом кубоподібної кістки з незначним зміщенням.
— З часу нашого останнього інтерв’ю ви встигли одружитись — удруге і стати батьком — уперше. Скільки вашій донечці?
— Півтора рочку. Можна сказати, що Єва — дитина війни, адже народилася в травні 2022 року. Не знаю, чи буде вона пам’ятати ті перші декілька років життя. Наприклад, обстріли... Під час останньої масованої атаки на Київ ми вперше в своїй квартирі на лівому березі чули свист ракет, що пролітали над будинком чи десь поруч. Було моторошно й лячно. Не так за себе, як за своїх дівчат. Наразі вони залишаються тут. Ми прийняли важке, але певною мірою виважене рішення — триматися разом і залишатися у рідних стінах... Віримо в краще!
— А що це була за недавня пригода, коли ви загубили в торговельному центрі Єву?
— Зараз я можу розповідати про це з усмішкою, а тоді було не до сміху. Виявилось, варто на секунду втратити увагу, щоб непосидюча доця зникла з поля зору. Ти бігаєш величезним маркетом, де багато людей, поруч паркінг, ескалатори, що ведуть на інші поверхи, й у голову лізуть негативні сценарії, які бачив у кіно або читав у книжках... Через двадцять хвилин Єву вдалося знайти, але це були дуже важкі двадцять хвилин. Навряд чи донечка встигла щось зрозуміти. Побачивши нас, вона просто зраділа: “О, батьки з’явилися. Клас!” (Сміється).
— Сергію, цьогоріч вашій групі, здається, виповнюється 15 років?
— Ого, яка цифра. Добре, що ви мені нагадали. (Усміхається). Ми справді з’явились у 2009 році... Проте не хочеться особливо акцентувати на ювілеї. Сьогодні це нікому не цікаво. Ні, культура як така — на часі, але я зараз відчуваю себе і свою музику просто інструментарієм для майбутньої Перемоги. Як правильно зазначив один із наших колег: “Якщо ти нині не в ЗСУ, то маєш бути для ЗСУ”. Поки я не в лавах української армії, робитиму все, щоб її підтримувати. І не словом, не постами у фейсбуці, а технікою, зброєю та всім решта!